Унікальна родина Загроцьких є на Лановеччині. Наталії — 35, Ярославу — 45. Подружжя мешкає у Вишгородку лише два роки. До того жили у Тернополі, мали власний бізнес, певні плани на майбутнє, однак життя внесло свої корективи, змінивши їх на 180 градусів.
«Рятуй взятих на смерть» — ці слова із Біблії стали своєрідним дороговказом для Загроцьких, адже із десяти їхніх дітей, тільки біологічна донька здорова, інші — мають важкі, смертельні діагнози, невиліковні хвороби, інвалідність. Тож, не помилюсь, якщо скажу, що таке подружжя одне — на мільйон, адже взяло на себе важку нішу.
Напередодні Дня захисту дітей, що відзначатимемо першого червня, я завітала у сім’ю Наталії та Ярослава, які зуміли не лише стати міцним захистом і тилом для малечі у боротьбі за «місце під сонцем», а й повернути їм бажання до життя своєю турботою та піклуванням.
Історія кожної дитини пронизана болем і людською байдужістю. Навіть в голові не вкладається, що довелося пережити малечі до того, як їх взяли під опіку. Про життя Наталії можна писати книгу, адже у свої 35 років їй довелось чимало пережити, переосмислити, змінити себе і присвятити дітям. Хоча, як зізнається, це зовсім не входило в її життєві плани. Вона успішно досягала поставлених цілей: була перукарем, навчалася на журналіста, працювала в одній з тернопільських газет, жила у своє задоволення. Але одного разу чергове журналістське завдання змінило все.
Після аборту дитина вижила
Макс з’явився у житті Наталії, коли їй було 19. Якось брала інтерв’ю у лікаря одного з тер-нопільських інтернатів і зайшла до дітей в групу, щоб пригостити їх солодощами. Маленький хлопчик буквально кинувся в обійми дівчини зі словами «мама». Тоді вона злякалася і втекла, але через деякий час почала навідувати Максима і прив’язалася до нього. А коли довідалась про те, як він дивом залишився живий, вирішила всиновити хлопчика.
— Макс — шестимісячна дитина, яка вижила після аборту, — розповідає. — Дитя три години кричало у тазику, тоді лікар змилосердився і взяв його під ковпак. Так він вижив, але мав чимало хвороб.
Та Наталію це не лякало, вона твердо вирішила — це буде її син. Тож звернулася в органи опіки Тернополя, але там на неї накричали і виставили за двері. Дівчина не здавалась, бо розу-міла, що допомогти Максові більше нікому. Звернулася в органи опіки по місцю приписки, у Підволочиськ, де їй запропонували створити прийомну сім’ю (до речі, першу на Тернопільщині).
Розпочалися будні. На той час Наталія з Максимом жили у мами, яка, м’яко кажучи, не була в захваті від доньчиного вчинку і через чотири місяці виставила за двері. Тоді, пригадує жінка, всі відвернулися від неї, і навіть друзі:
— Ми скиталися по квартирах, я розривалася між роботою і сином, потрібно було платити за квартиру і дитсадок, адже Макса погодилися записати лише в приватний заклад, бо він був на протиепілептичних таблетках. У такому, як мені тоді здавалося, безвихідному становищі, я вирішила покінчити життя самогубством, але врятував телефонний дзвінок знайомої, яка відвідувала протестантську церкву. У слухавці я почула: «Під час молитви Господь мені сказав, що Ти світло для світу цього і світло не ховається ніде, його не можна знищити і закрити десь, світло має стояти високо і світити для багатьох людей». Тоді я примирилася з Богом, Він поселив мир у моєму серці і розпочався новий етап у житті.
П’ять років Наталія була мамою-одиначкою. У 25-ть одружилася з Ярославом. Через три роки у них народилася донечка Катруся. Подружжя не планувало більше народжувати дітей чи брати на виховання. Однак, склалося все по-іншому.
Хлопчик з «приданим»
— У 2015 році я волонтерила в дитячому реабілітаційному центрі, — пригадує співрозмовниця. — Пам’ятаю, того дня привезли нового хлопчика, який, як тільки мене побачив, відразу почав кликати «мама». Тоді я відреагувала агресивно, але хлопчик не здавався і декілька тижнів «мамав». Коли довідалася історію життя Віті — вирішила допомогти. За свої 6 років хлопчик вже встиг набідуватися. Довгий час жив з мамою в каналізації, знав усіх тернопільських безхатьків, був у запущеному стані, майже не розмовляв. У Віті — смертельна хвороба, тож його потрібно було рятувати. Почали брати хлопчика на вихідні додому. Катруся дуже прикипіла до нього, тож вирішили всиновити.
Коли документи вже були зібрані, Загроцьким повідомили, що у Віті є ще молодші братики — дворічний Руслан та Назар, якому ще й року не було. Тож, або беруть в сім’ю усіх трьох, або нікого. Чоловік і жінка зважилися на такий крок, а вже потім довідалися, що у всіх трьох братиків є чимало фізичних вад та психологічних розладів. Але і з цим вдалося справитися.
Наталя розшукала маму хлопчиків. Вона навіть пробувала їй допомогти, бо волонтерила у реабілітаційному центрі для алко та нарко залежних, однак, замість вдячності отримала лише хвилю образ та докорів і навіть погроз фізичною розправою. А через деякий час горе-мама зателефонувала до Наталі й повідомила, що народила дівчинку та запропонувала і її забрати на виховання. Жінка погодилася, бо вважала, що рідні по крові мають виховуватись в одній сім’ї, тож як тільки була офіційна відмова від Веронічки, сім’я оформила опікунство над нею.
Історія Віри сколихнула світ
А потім Катя знайшла сестричку Вірочку…
— Донька зайшла на інтернет-портал «Сиріцтву — ні» Рината Ахметова і радісно вигукнула: «Мамо, я знайшла ще сестричку!», — розповідає багатодітна мама. — Подивившись на фото, я злякалась. Та Катруся була настільки настирлива у своєму бажанні, що ми зателефонували в Суми. І коли нам зачитали діагнози (окрім того, що Вірочка була без нижніх і верхніх кінцівок, у неї не було частини мозку, у 5 років важила всього 5 кг і мала 72 см росту, їла тільки через зонд, не тримала голівки і тільки ричала) я зрозу-міла, що ця дитина загине, якщо ми їй не допоможемо…
На той час у Наталії та Ярослава було вже п’ятеро дітей. Жили в орендованій двокімнатній квартирі площею 48 кв. м. Жінка вже не працювала, займалася домашніми клопотами і вихованням малечі. Через малу площу житла, Загроцьким спочатку не дозволили взяти під опіку Віру. Тоді вони зважилися на радикальний крок — залишити все у Тернополі і придбати житло у Вишгородку. Аж тоді змогли оформити опікунство над Вірою. Але на цьому їхні випробування не закінчилися: хата була у жахливому стані, потребувала капітального ремонту, а всі заощадження родина потратила на її купівлю. Та світ не без добрих людей. Їхньою проблемою перейнялися у благодійному фонді «Родина для дитини» та особисто Ілона Трикоз, яка підготувала листи, в яких розповіла історію маленької Вірочки і розповсюдила в Інтернеті. Доля дівчинки і її важкі недуги сколихнули світ. На благодійний рахунок почали надходити пожертви з усіх куточків світу, завдяки яким Загроцькі частково зробили ремонт, облаштували дітям кімнати, ігрову і разом з Вірочкою та ще п’ятьма дітками переїхали вже у свою оселю.
Сім’я для Олі
Через деякий час жінка відчула, що десь в Україні є дитина, яка дуже потребує сім’ї. Це відчуття й досі не може пояснити. Якось знову зайшла на портал для сиріт і натрапила на фото 10-річної Олі (вона була повністю лиса, мала діагноз «Гідроцефалія», спину Біфіда, нирки відмовляли, сиділа в інвалідному візку).
— Олю привезли з Черкас. Нам вдалося витягнути її з важкого стану: покращилася робота нирок, у неї з’явилося бажання жити, вона щира і розумна дівчинка, наполегливо навчається, любить іноземні мови.
Іпотерапія для Яночки і вкрадений циганами Артемко
Яночка була у серці Наталії давно. Дівчинку знайшла на Кіровоградщині. Вона дуже схожа на її родину, тому полюбила з першого погляду. Тож рік по тому, як взяла під опіку Олю, поїхала по маленьку красуню. У дівчинки — ДЦП, але це не лякало відважну матір, яка звикла до особливих дітей і навчилася їх рятувати. В кіровоградському інтернаті її очікував ще один сюрприз: адміністрація наполегливо просила взяти ще й Артемчика, якого через важкий діагноз ніхто не хотів всиновляти. Хлопчика відібрали у циганів, які викрали його і привезли з Болгарії. Всі спроби знайти рідних були марними, тому його віддали на виховання в інтернатний заклад. Погодилася і привезла з Кіровограда ще двох дітей. До Яночки потрібен особливий підхід, тож Наталя почала активно вивчати іпоте-рапію, спеціально придбали маленького поні і вже розпочали заняття. Жінка не втрачає надії, що їй вдасться поставити Яну на ноги.
Євочку любили всі. У січні вона померла
Останньою в сім’ї Загроцьких була 2-річна Євочка, яка прожила у них всього півтора місяці. Під час чергового приступу (мала вовчу пащу) лікарі не змогли врятувати дитину. Наталія ще й досі не може оговтатися від того, що трапилося. Але дякує Богу, що хоч на деякий час змогли подарувати Єві сім’ю і похоронити по-людськи, бо дівчинку могли здати на органи і на це були вже відповідні документи.
Але й на цьому унікальне подружжя не зупиняється, а вже готується взяти під опіку ще двох хлопчиків з особливими потребами…
Чужих дітей немає – усі наші
У цій родині дітей не ділять на своїх і чужих, однаково люблять усіх. Зізнається Наталя, що біологічній дочці приділяють найменше уваги, бо вона — здорова. Вони дбають про їхній всебічний розвиток, їздять з ними на екскурсії, зокрема, були в Рівному, Карпатах, на Джуринському водоспаді. А минулоріч, завдяки волонтерам, вдалося побувати на морі. Справжнім подарунком для них була поїздка у Львівський оперний театр, студію шоколаду і вегетаріанське кафе, кошти на яку зібрала студентка-волонтерка. І прикладів такої безкорисливої допомоги у їхньому житті є багато. Вдячні всім за вагому підтримку.
За два роки життя у Вишгородку Загроцькі навчилися господарювати: мають корову, кіз, свиней, кролів, вирощують городину. Вже й мають підмогу від дітей. Одинадцятикласник Макс допомагає татові по господарству, між меншими братами і сестрою розподілені хатні обов’язки. А старші Загроцькі і навіть зараз продовжують займатися волонтерством і благодійністю, а також рятують безпритульних тварин (мають уже 5 собак і стільки ж котів та ще два цуцика).
Наталія і Ярослав мріють, щоб їхні діти були здорові та жили, щоб суспільство ставилося до них гуманніше. Хочуть, щоб люди перестали їх осуджувати й обмовляти за спиною, говорити лайливі слова у слід, що не раз доводилося чути. Подружжя вже звикло, що їх вважають дивакуватими. На це вже не зважають, адже роблять добру справу. Малеча сита, доглянута, одягнена, а найголовніше любима.
Жінка зізнається, що виховувати особливих дітей непросто, але з Божою допомогою можливо все. Важливо, аби батьки не ховали їх від суспільства, не ставили на собі хрест і не переставали боротися за їхню щасливу посмішку.
Автор Олеся МЕЛЬНИЧУК.
