З раннього дитинства мені запам’яталася розповідь бабуні Катерини про випадок в її багаточисельній родині Гривасів. В кінці ХІХ століття осиротілу малолітню Катерину взяв під свою опіку рідний дядько. Маючи велику господарку, він був заможним селянином. І, набожний, вирішив поїхати в передпасхальний місяць на палестинські землі, щоб поклонитись святим християнським місцям. Дорога була далека і важка. У місті Єрусалим вони побували в храмі Гробу Господнього, біля Стіни плачу, ревно молячись і б’ючи поклони. Ще хотіли побувати в інших святинях, але біля Гробниці Діви Марії їх зупинив старець з довгою, до колін, бородою, і стиха мовив:
— Поспішайте додому, там буде велика біда.
Довелося спішно повертатись. До того ж, дорогою затримали на османському кордоні, відтак мусіли чекати кілька днів. Вдома на обійсті їм відкрилося страшне видовище: спалені будівлі й велика пасіка. Худобу люди врятували. Пізніше дядько говорив, що якби не затримка османськими військовими, можливо цього лиха не було б…
* * *
Нині покійна двоюрідна сестра генерал-хорунжого Павла Шандрука, Олена Дмитрівна, ще будучи малолітньою, не могла ходити. Куди б не їздили, що б не робили батьки — не допомагало нічого. Вони щиро молились у храмі, щоразу замовляючи у священика молитву за здоров’я дочки, не пропускаючи жодної служби. Так і сиділа Оленка на ліжку на самотині щоразу, коли батьки йшли в поле. Дивлячись у вікно, спостерігаючи, як діти граються на березі, хлюпаються у водах Горині, що неподалік, вона гірко плакала. Щодня складаючи догори дитячі ручки, молилась, просила, благала одужання, звертаючись до святого Миколая, чий образ стояв у кутку кімнати.
І ось одного такого дня раптово до хати зайшов невисокий дідусь. Підійшовши ближче, беззаперечливо звелів дівчині:
— Не сиди, вставай!
— Я не можу, болять ноги, — злякано тихим голосом відповіла Оленка.
— Я велю Тобі: вставай!
Хвора дівчинка повільно опустила додолу ноги і несміливо ступила крок, другий. Коли оглянулась довкола, щоб подякувати рятівникові, то його й слід простиг.
У вісімнадцять років Олену Дмитрівну обрали ланковою буряківничої ланки в колгоспі. Вела домашню господарку, разом з братами збудувала хату, в якій прожила до 91-річного віку. Хто цей незнайомець-рятувальник, не знав ніхто. Були лише версії, чутки, здогадки. Навіть висловлювали думку, що це з’явився святий Миколай, адже недаремно місцевий храм носить його ім’я.
* * *
З початку ХХ століття і до 40-х років, після навчання в однокласній міністеріальній школі, у церкву села Борсуки був призначений псаломщиком, а через кілька років дияконом уродженець с.Вікнини Кременецького району Никанор Тимофійович Лісневич. Будучи неординарною людиною, маючи співучий голос, він організував церковний та сільський хори, навчав співу дітлахів у двокласній школі. А ще мав талант провидця. Біля його обійстя традиційно збирались юрби селян, щоб перед початком сільгоспробіт дізнатися про майбутні погодні катаклізми, коли і які культури сіяти чи збирати. Вечорами, коли небо засівалось зірками, Лісневич, дивлячись на небесні світила, розповідав, ніколи не помиляючись. Це були уроки початкових знань з астрономії, біології та інших природничих наук.
Ознакою провидців, рятувальників від небезпечних ситуацій у житті людей завжди була глибока віра у Всевишнього та впевненість у благородних намірах.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
