Я не корінна ланівчанка, але мешкаю у місті більш як півстоліття. Полюбила його всім серцем і душею. Тут знайшла своє щастя, народилися діти, онуки, правнучок. І мені не байдуже, як живуть в нім люди, радію успіхам, разючим змінам, що відбулися за цей період. Колишнє непримітне селище стало зовсім іншим, новим, змінило своє обличчя. Одне тільки сумно, що набагато зменшилася кількість населення.
Але перейдемо до реальності. Значні корективи у розмірений темп буднів вніс карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу. Хвороба заполонила весь світ. Наш район також зачепила своїм крилом. Здавалося, життя зупинилося. Охопили страх і невизначеність — що буде завтра? Спорожніло місто, дезінфекція вулиць, під’їздів… Перші хворі на COVID-19, паніка серед людей. До такого лиха ми не були готові. Але вистояли, хоч на сто відсотків не можна стверджувати, бо від цієї хвороби ліків ще немає. На Лановеччині під удар “стихії” потрапило 19 жителів, які на даний час одужали. На щастя, обійшлося без жертв і важких ускладнень.
Більше двох місяців карантинних обмежень.Особливо непереливки було дітям і літнім людям — вони опинилися у групі ризику. Залишайтеся вдома, одягайте маски і рукавички, мийте руки — звучало застереження. Старалися дотримуватися цих простих, на перший погляд, правил.
Поки карантинили, про нас дбали — ми не сиділи без хліба і до нього, працювали аптеки, банки, в оселі подавали газ і світло. На передньому краї боротьби з недугою стояли медики. Спасибі їм за недоспані ночі, витривалість, тяжку працю. За мирне небо над нашими головами подякуймо захисникам. Бо війна на Донбасі триває, гинуть хлопці, санлітаки не встигають доставляти поранених до шпиталів. Усе настільки тривожно, змішалося, ніби на кашу перетворилося.
…Послаблення карантину очікували з нетерпінням. Запрацювали магазини, установи, відновив рух громадський транспорт, побільшало людей на вулицях. Потроху оговтуємося. Вирішила і я прогулятися рідним містом. Поки ми сиділи вдома, відбулися деякі хороші зміни. Мов фенікс із попелу, відродився колишній кінотеатр “Супутник” — приємний зовнішній вигляд, навколо обмощено бруківку. Йду далі. Радують око різнобарвні квіти, висаджені на клумбах у скверику біля пам’ятника Володимиру Великому. А ще більше вразив змінами схил, що з’єднує центр зі східною частиною міста — від вулиці Незалежності — до рятувальної станції: зробили нові поручні, відремонтували східці, підключили освітлення, встановили лавочки. Одне слово, місце для відпочинку — чудове.
Обійшовши набережну ставу, прямую на центральну дорогу. Стоп, а тут нова асфальтівка. Не впізнаю і “злощасного п’ятачка”, що майже в центрі міста. Нарешті і його замостили за стільки років. Тільки спуск зависокий (думаю, що це виправлять). Праворуч — до стадіону і далі — теж облаштовують пішохідну доріжку. Триває реконструкція зооботанічного саду. А нещодавно тут небайдужі провели прибирання території. Не можу не згадати і про нову асфальтовану центральну доріжку на міському кладовищі, яке також відвідала.
Ось така моя коротенька екскурсія після карантину. Приємні зміни. Що б хто не казав, але наше місто стає привабливішим не без заслуги місцевого керівництва і нас усіх.
…Тепер про пенсії. Поки були на карантині, одноразову грошову допомогу в сумі 1000 гривень виплатили усім пенсіонерам, в яких пенсія менша п’яти тисяч гривень. Як на мене, це непогана підмога. За інформацією очільника управління Пенсійного фонду Володимира Івашука, в районі цю допомогу виплатили 7588 отримувачам із загальної кількості пенсіонерів 7692 особи. З 1 січня цього року 1323 пенсіонерам, які мають 80 і більше років, щомісяця додатково доплачують по 500 грн. Непогано. Дай Бог дожити до такого віку.
Щодо пенсій, то це ще не все. Раділа ця категорія людей, коли почули про індек-сацію на 11 відсотків з 1 травня. Кожен собі “в умі” уже порахував свої доплати. Та не так сталося, як гадалося. Не всім перераховано. Не торкнулося підвищення і держслужбовців, хоч серед них чимало, у кого низька пенсія. Я, наприклад, за 35 років трудового стажу “дістала” …аж 50 грн. Образливо, бо пенсія моя невисока, і якесь розчарування: хто працював, а хто так собі — зрівнюють. Але, як роз’яснив Володимир Івашук, індексація проводилася в автоматичному режимі, виходячи з індивідуального коефіцієнта заробітної плати і стажу роботи.
Стішилися лише ті одержувачі, в яких гаманець поповнився на 200, 300, 400 гривень. Як говорять в народі, хто п’є — тому наливають, або простіше — хто отримує вищу пенсію, тому й добавляють. А більшість пенсіонерів виживають, в повному сенсі цього слова: комірне, хліб, молоко, ліки — і вся радість. Але ми живучі, загартовані, не здамося.
І наостанок. Не можу не згадати прикру зустріч, швидше всього розмову зі знайомою. З чого почали? Звичайно, про пенсії.
— Тобі (це вона до мене), напевно, гарно дорахували пенсію, бо на такій роботі працювала.
— 50 гривень, — відповідаю.
— Вона, усміхаючись, мовить:
— А що, ви там, в редакції, перетрудилися? Важче за ручку нічого в руках не тримали…
Мене це розлютило. Не стрималася: — Давай поміняємося. Я візьму відро з водою, швабру і помию підлогу, пил постираю (працює прибиральницею), а тобі дам ручку і папір — пиши.
— Та я… пожартувала, — відступає назад, — не вмію писати.
А я можу і прибирати, і сапати, і цвяхи забивати, іншу роботу виконувати. Життя навчило. До чого веду — не можна стригти усіх під один гребінець, різні професії потрібні і почесні. У кого робота — розумова, в кого — фізична, але разом ми — сила. І наш загальний достаток множиться.
Що пенсії призначають не зовсім справедливо — не заперечить, мабуть, ніхто. Але що маємо, те маємо. Чи живемо в розкоші, чи виживаємо — все одно приходимо до одного знаменника. Звичайно, на старості літ хочемо жити краще, ми цього заслуговуємо.
Тримаймося купи. Переможемо і корона-вірус, і війну. Такі катаклізми проходило не одне покоління.
Ось якось так, дорогий читачу!
Автор: Анастасія ДІДЕНКО.
