То — перше, що пам’ятаю з дитинства, — події 31 серпня 1959 року.
У багатьох людей криниця спогадів глибша, мало не від дня народження, мовляв, коли мені було два роки… три… чотири… Не знаю, чи правду вони кажуть, але таким похвалитися не можу.
Батьки (Царство їм Небесне!) розповідали, що п’ятирічним я вже добре читав, міг показати на великій настінній карті будь-яку країну світу й назвати її столицю, не кажучи вже про те, щоб розказати якийсь віршик або зіграти сценку з казки. Педагоги, які часто гостювали у нашій хаті в Молоткові на Лановеччині, бо ж тато був директором школи, викладав історію, а мама вчила учнів у початкових класах, тоді щедро дарували мені оплески, хвалили і вголос розмірковували, ким стану, коли виросту…
Це — з розповідей. Я того не пам’ятаю. Може, то ліки, які тепер, напередодні свого 70-річчя, доводиться вживати жменями і склянками, стерли залишки на якомусь сегменті мозку, де були зафіксовані тогочасні події, — не знаю.
Отже, ранок останнього дня серпня далекого 1959-го. Батьки збиралися до школи, на свято першого дзвінка. Найшвидше ж одягнули-взули-причепурили мене. «Як нова копієчка!» — прицмокнула мама, погладивши по чубчикові. Самі ж вони закінчували останні приготування. А мене чомусь вирішили послати до школи першим. Може, тому, що я там уже не раз бував із татом чи мамою, а може, щоб набирався самостійності, але випровадили з хати у самостійний без опіки похід. Непослуху бути не могло, не так вихований, слово батьків — закон.
І подибав я знайомою стежечкою попри городи, обминаючи спориші, рясно всіяні росою. Поки збоку зеленіло пасовисько під голубою хусткою неба, почувався більш-менш спокійно. А тільки-но стежка збігла у долинку, розгубленість переросла в боязнь. Навколо такі велетенські дерева, густі-прегусті кущі, що, здається, гілками хапають за руки мене, малого; навіть будяки утричі виші за мене. А далі треба переходити дорогу, котрою може проїхати машина…
Тремтячими ногами ступив на шкільне подвір’я, а там людей — як бджіл у вулику: вчителі, батьки, учні. Й усі чомусь вищі від мене. А я такий маленький, слабкосилий, нещасний… Стою собі збоку, сам-самісінький, нікого не знаю. А раптом хтось із старших хлопців захоче вдарити мене? Я ж не зможу дати здачі, куди мені тягатися з ними.
Очі почали повнитися слізьми. Ще мить — і вони потечуть обличчям, капатимуть на новенький костюмчик. Ото буде сорому! Я почав обережно відступати назад, до тієї ж дороги, потім повернувся спиною до святкової радості веселого гурту і побіг тією ж стежечкою. Очима пас тільки її, щоб з переляку не заблудитися, тож уткнувся носом у мамину спідницю. Батьки поспішали до школи і дуже здивувалися, побачивши мене тут.
— Що з тобою? Чому зарюмсаний? — турботливо запитала мама.
— Та… та… — в моїй голові крутилися такі туманні пояснення, що годі було їх висловити. Та й чи батьки зрозуміли б, про що йдеться. І враз я, несподівано сам для себе, випалив:
— Мене хлопці набили…
Ніби підтверджуючи це, сльози горохом покотилися личком.
— Які хлопці? — враз спохмурнів батько. — І ти, козаче, не міг дати здачі, як я тебе вчив?
— Вони були більші від мене… — пролепетав я.
— Ану ходімо, козаче, назад, будемо з’ясовувати! Покажеш мені їх, отих кривдників.
Мене охопив справжній страх. Що ж тепер буде? Не можу ж я тицьнути пальцем у будь-кого. Як вибратися з ями, котру сам собі викопав?
До першого дзвінка залишалося ще кілька хвилин. Батько вів за руку поміж учнями, які шикувалися на врочисту лінійку, і раз у раз тихенько запитував: «Той? Той? Той?». Я заперечливо крутив головою і врешті-решт визнав:
— Не можу впізнати. Я забув, які вони ті хлопці…
— А більше ти, козаче, нічого не забув? — насупив брови тато. — Ану подивися мені в очі!
Підвести погляд я, на своє щастя, не встиг — батька покликали виступити перед першим дзвінком. Мою руку перехопила мама й відвела в шеренгу першокласників. Виявилося, що там такі самі заввишки, а то й нижчі від мене хлопчики та дівчатка. І всі вони теж збентежені, бо ж уперше у великому гурті ровесників, але кривдити один одного ніхто не збирається. А було нас, «первачків», якщо не помиляюся, вісімнадцятеро.
… За святковими клопотами того дня пригода зі мною подаленіла на другий план. Батьки більше нічого не допитувалися й так і не дізналися, що трапилося насправді. Й уже ніколи не дізнаються.
А мене і досі пече сором за ту брехню. Може, тому й залишилася ця пригода у пам’яті.
Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.
