Молода вчителька за направленням вишу потрапила в наші краї. Родом з півдня, але їй до снаги природа, “западенські” звичаї, обряди. Квартирувала в баби Ксені — одинокої пенсіонерки. У школі Оксана Василівна викладала географію. Полюбили її і учні, і селяни.
Тут вийшла заміж. Разом з Ігорем — інженером місцевого заводу — виховали доньку і сина, обом дали вищу освіту. Інна виїхала на роботу в інший обласний центр, зустріла свою долю, подарувала дідусеві і бабусі дві кралечки-близнючки. Євген залишився вдома, трудився з батьком на підприємстві.
Минали дні, роки, а хлопець не одружувався. Мати дорікала:
— Женю, приводь вже невістку, скільки будеш холостякувати?
— Не виросла ще, — віджартовувався.
Вже 40 стукнуло, 50… А син один. Що йому? Мама зварить, попере, прибере.
Після смерті чоловіка занедужала Оксана Василівна. Дочка приїздила не часто, бо далеко, та й робота, сім’я. А син не звик до сімейних обов’язків, тим паче до догляду за немічною матір’ю. Їсти не вмів готувати, спочатку ще так-сяк, то картоплі зварить, яйця засмажить. Мати геть занепала, їй би гарячого супчику, бульйончику. Коли сусіди, знайомі навідувалися, то приносили. Але це не сподобалося Євгену:
— А чого хтось має тут ходити?
Стан матері погіршувався, вона самостійно не могла підвестися з ліжка. Клопотів додалося. Син до такого не був готовий. Порадившись із сестрою, вирішили матір в дім для престарілих відвезти. В тих випадках, коли є діти, відмову треба писати. Вони її написали. І так, колись здорова, турботлива, чуйна, любляча ненька опинилася в чужому домі, серед чужих людей. В чистій кімнаті, нагодована, помита, але не у своїй домівці. Це дуже її гнітило, бо зрозуміла, де знаходиться, хоч уже були “провали” в пам’яті.
Тільки зімкне очі, сина кличе: — Женя, Женя. Підійшла працівниця закладу, заспокоює, по руках погладить, сльози з очей витре.
— Прийде ваш Женя, прийде.
А він не йшов. Очевидно, соромно було. Не дочекавшись своєї кровинки, жінка відійшла у засвіти, не пробувши там і двох місяців.
…Добро сторицею повертається, а недобрі вчинки — бумерангом. Так трапилося і з Євгеном. Потрапивши в автомобільну катастрофу, став інвалідом. Без сторонньої допомоги важко обійтися. Спочатку ним опікувалися знайомі, сусіди. Та не на довго їх вистачило. Приїхала сестра, вирішила найняти доглядальницю. Коли та інколи залишає Євгена одного, його бере страх, сум огортає. Що ми накоїли по відношенню до матері? Розкаюється: це найважча провина в житті. Совість гризе, ненька могла б ще прожити, але повернути все назад не в наших силах…
Автор: А.РОМАНОВА.
