У БАБУСІ “СТИРИВ”

  До двору хтось вчергове підкинув чотирилапого. На цей раз не кота (їх у нас до десятка), а песенятко. Чорненьке, мов жучок, таке чудне і миле. Сидить, тремтить. Тут діти оточили увагою — гладять, втішаються.

  Прибіг подивитися на цуцика і сусідський Данилко. Глянув, зірвався на ноги і побіг. Пригнав захеканий, розпашілий, з рукава ковбасу дістає. Відламує шматочки і дає песикові. Той з таким апетитом “пакує”, що аж давиться. Видно, голодний.

  — Де ти взяв ковбасу?

  — В бабусі “стирив”.

  — А як дізнається?

  — Скажу, що сам з’їв.

  — Обманювати не можна.

  — А що ж робити, як собачка їсти хоче?

  “Підкидиш” наївся і давай руки лизати хлопчикові.

  — Це він тобі так дякує.

  Щаслива посмішка засяяла на вустах Данилка. Чуйна, добросердечна людина виросте з нього.

Автор: А.ДІДЕНКО.