Більше півстоліття росли на лузі яблуні, аж три: дві при купці, а остання — при стежці. Щороку вона радувала — весною рясним рожевим цвітом, а з середини літа — плодами. Гілки не витримували великих яблук і вони обпадали. Довго незалежувалися, їх відразу підбирали: хто на сушку, хто на компот. Стареньке дерево почало підсихати, всередині стовбура утворилося дупло, але міцно трималося, цвіло, плодоносило.
Одного разу з’явилися нелюди і розпалили вогонь в дуплі. Розважалися, бо залишили після себе порожні пляшки з-під спиртного. Але яблуня не здавалася. Весною знову зацвіла, зародила. І так тривало ще кілька літ. Цього разу від сильного пориву вітру не встояла: на місці обгорілого дупла зламалася і гучно рухнула на землю. Мов сльози, зронила недозрілі плоди, що трималися зверху. Правда, їх підібрали перехожі, а дерево лежить, засохло зовсім. Всі обминають, нікому до нього діла немає.
Автор: А.ІВАНОВА.
