Одного разу учень звернувся з проханням до свого вчителя пояснити, що таке терпіння. Учитель взяв порожню чашу й поставив учневі на коліна, а потім дав йому в руки глечик, наповнений водою, і запропонував заплющити очі й поступово наповнювати чашу. Коли учень почав наповнювати чашу, вчитель промовив:
— Випробовуючи терпіння іншої людини, ти наосліп наповнюєш чужу чашу, яка при цьому стоїть на твоїх колінах. Тому ти не знаєш, коли вона переповниться і ризикуєш облити самого себе. Продовжуючи повільно наповняти чашу, учень запитав:
— Отже, доброчесна людина не повинна переповнювати чужу чашу терпіння?
— Не тільки, — відповів учитель, — у тому, що ти оберігаєш свої ж коліна, особливої чесноти немає.
— То що ж вона має робити? — продовжував запитувати учень.
— Доброчесна людина також мусить стежити за тим, щоб її чаша на чужих колінах ніколи не переповнювалася! — відповів учитель.
***
Жив-був юнак з поганим характером. Батько дав йому повний мішок цвяхів і сказав забивати один цвях у ворота саду кожен раз, коли той втратить терпіння або посвариться з кимось.
Першого дня він забив 37 цвяхів у ворота саду. Наступного дня навчився контролювати кількість забитих цвяхів, зменшуючи її з дня в день. Зрозумів, що простіше контролювати себе, ніж забивати цвя-хи. Нарешті наступив той день, коли юнак не забив ні одного цвяха у ворота саду.
Прийшов він до батька і сказав йому цю новину. Тоді батько сказав юнакові, виймати один цвях з воріт кожен раз, коли він не втратить терпіння.
Настав той день, коли юнак зміг сказати батькові, що витягнув всі цвяхи.
Батько підвів сина до садових воріт, і сказав:
«Сину, ти чудово себе вів, але подивись, скільки дірок залишилось у воротах».
Ніколи вони вже не будуть такими, як раніше. Коли ти з кимось сваришся і говориш йому неприємні речі, то залишаєш йому рани, як у тих воротах. Ти можеш встромити в людину ніж і потім витягнути його, але завжди залишиться рана. І буде неважливо, скільки разів ти попросиш пробачення, рана все одно залишиться.
***
Молоденька вихователька в дитячому садку допомагає хлопчикові одягнути черевики.
Черевики застрягли десь на півшляху, і ні туди, і ні сюди. Коли вихователька, нарешті, натягнула другий черевик, піт з неї лив градом.
Вона готова була заридати, коли малюк видав:
— А вони не на тій нозі!
І дійсно, правий черевик був на лівій нозі, а лівий — на правій!
Зняти черевики було не легше, ніж надіти. Дівчина ледве стримувала себе, натягуючи правий черевик тепер уже на праву ногу. І тут хлопчик говорить:
— Це не мої черевики!
Вона з силою прикусила язика, щоб не накричати на малюка! Знову півгодини мучилась, намагаючись стягнути ці нещасні черевики. Коли це їй нарешті вдалося, хлопчик сказав:
— Це черевики мого брата. Мама змусила мене їх носити.
Вихователька вже не знала, сміятися їй, чи плакати! Зібравши останні сили та терпіння, вона ще раз натягнула черевики й запитала:
— А де твої рукавички?
На що хлопчик відповів:
— Я їх запхнув у черевики.
Ось так народжується терпіння!
