Похмуре листопадове небо сяйнуло сонцем у четвертий день, коли завершився життєвий шлях сина волинської землі, уродженця свого улюбленого Вербівця Степана Гнатовича Лисого. Саме тут, «у колисці вербовій, виколисаній ланами, в сповитку і пісень, і скрипок засвітився» 4 жовтня 1940 року цей шлях, який повів його після закінчення школи у Кременецький лісотехнікум. А потім була робота у далекому Сибіру — Кузбасі інженером. Але переважила любов до слова — надалі зайнявся газетярською справою. Коли ж був відновлений Лановецький район, повернувся до рідного краю і став організатором місцевого радіомовлення. І ланівчани відтоді отримали можливість чути про всі події, добрі справи, найсвіжіші новини, які творчо й оригінально підбирав та оперативно доносив до слухачів Степан Гнатович із дикторами. Тут знайшов він і вірну та надійну опору свого життя — дружину Галину Лук”янівну.
Надалі — після навчання у Києві — Степан Лисий поринув у журналістську діяльність: і робота у редакції обласної газети «Вільне життя» завідувачем відділу, заступником редактора, і на відповідальних посадах — головою облтелерадіокомітету, керівником комітету з охорони державних таємниць у пресі. Нариси, публіцистичні матеріали, поетичні твори його авторства друкувалися у багатьох щоквартальниках, альманахах, журналах, щорічниках газетах — обласних, загальноукраїнських, всесоюзних. Він був лауреатом творчих премій, конкурсів. Але все надбане за роки напруженої праці — знання, багата інформація, історичні матеріали, поєднані з емоціями, враженнями від побаченого, пережитого, — потужно вилилося у творчість після виходу на пенсію. На початку 2000-х виходять з друку збірки поезій, спогадів, роздумів «Дим золотого перетину», «Байдина стріла», «Паралелі аріїв», «Трой-зілля», «Ой ти, гора», «Розвіяні над океанами». Читачі отримали високоінтелектуальну творчість, філософську, патріотичну, духовну і ліричну поезію, скрашену багатством нашої мови, спогади про рідне село, рідних, друзів, односельців, яких завжди любив і пам’ятав:
Простіть, що занедбано скрипку і сад,
Не чутно троїстої, зникла акація.
Та поки живу, не вертає назад
Від рідної груші тужби делегація…
Степан Гнатович завжди цікавився, чим живе його Вербовець, досліджував історію рідного краю, писав про це. Великий інтерес викликали його статті в газетах. Раді були бачити літератора й чути на зустрічах у Вербівці, Ланівцях. Читачі знаходять у його книгах глибокі роздуми, цікаві відкриття, пізнають своїх друзів, колег. А поетичний дар проявився і в дочки Зоряни, якою гордився батько.
Важко писати про С. Г. Лисого, котрий був помітною постаттю в інформаційній сфері, головою гарної родини, патріотом свого краю, талановитим журналістом, поетом, у минулому часі. Останні літа його життєвої осені були затьмарені недугами, побутовими проблемами, які в наш час непросто долати. Тож, як писав він про відомих українців, сам теж «відійшов тихо за межу» і залишив, дотримуючись принципу, виписаного Ліною Костенко,– «Зробити щось, лишити по собі» — «зблиски добра, шляхетної гідності, благодіянням сонячним розлившись» із побажанням усім нам: «Щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні…»
Щиро висловлюємо співчуття усій родині Степана Гнатовича Лисого. Нехай легкою буде йому рідна земля. Вічна пам’ять.
Із сумом — журналістська спільнота Лановеччини (газети і радіо), просвітяни…
