Лютий 2015 року. На сході України триває війна.
Повертаючись з роботи, зустріла в Ланівцях свого колишнього учня Юру Коваля. Він один із перших добровільно пішов захищати рідну землю. Спочатку, каже, подав рапорт на зарахування його в батальйон МВС «Тернопіль». Під час першої та третьої ротації був бійцем цього батальйону, а наприкінці січня 2015-го Юра пішов служити у Збройні сили України. Також добровільно.
Про війну — скупа розповідь, але в словах — впевненість у перемозі над ворогом, чітка громадянська позиція: «Незалежність і цілісність держави потрібно захищати!».
«Але ж у тебе сім’я, малесенькі діти, міг би вже залишитись дома, прослуживши рік», — кажу йому.
«Саме тому, що я люблю своїх рідних, думаю про майбутнє своєї сім’ї, то йду знову. Тепер у Збройні сили України, на передову — там мій досвід буде потрібним і дорогим. А тих чоловіків, що бояться армії, я не розумію».
Останні слова нашої з ним розмови особливо запам’яталися мені: «Життя на війні має свої правила й закони».
Лютий 2016 року. Життя Юри обірвалося на війні.
Через пів України труну з тілом героя везли у рідне містечко. До матері, сльози якої появляються на очах при кожній згадці про сина, до дівчаток, яким так потрібна була батьківська любов, до дружини, що молилася за нього.
Загинув справжній патріот України, народний Герой.
Де б не працював, яку б громадську роботу не виконував — робив це відповідально, маючи загострене почуття справедливості.
Пригадую свої перші вчительські кроки, коли я навчала, і мене вчили мої діти. Насправді в житті вчителя є учні, які залишають свій слід і певні спогади на все життя. Таким учнем був Юра Коваль — високий, спортивної статури, допитливий. Вже тоді у нього була сформована життєва позиція. Він любив уроки історії. Маючи власну думку, часто ставив запитання і тоді наші заняття переростали в дискусію. Інколи запитував про такі речі, на які важко було у той час дати дійсно правильну відповідь. Я йому казала: «А ти подумай». Він усміхався й ставив інше запитання.
У випускному класі цей хлопець уже мав сформовану стійку життєву позицію. Був неформальним лідером у своєму класі та серед товаришів. Яким би запальним він не був, але завжди ставав на захист слабших чи відстоював справедливість за будь-яку ціну.
До глибини душі мене, тоді ще молоду вчительку, схвилював один вчинок Юри. В його однокласника помер батько. Сім’я потребувала допомоги в організації похорону. Юра попередив класного керівника, що не прийдуть на уроки (а в той час був строгий контроль), зібрав хлопців і вони пішли.
З подібних вчинків складалося і подальше життя Юри. На жаль, воно обірвалося на війні, коли йому було лише 43 роки.
20 лютого — п’ята річниця з дня загибелі ланівчанина Юрія Коваля. Він був командиром відділення зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади. Загинув від кулі ворожого снайпера на Донеччині поблизу міста Мар’їнка.
Вічна Тобі пам’ять, український Герою.
Лариса ПОЦЕЛУЄВА, вчителька-пенсіонерка.
