Після вранішньої молитви, звично опираючись на дві палки, Фросина підходить до ліжка біля вікна. Зручно вмощується, як пташка в гнізді, вкриваючи ковдрою зболені ноги. Мружачись, дивиться у вікно. Ще вчора панувала теплінь, а зараз небо затьмарене, сіре. Хоч би навідався Петро, ввімкнув конвектор.
Сидячи отак щодня, жінка, як дослідниця, вивчила кожний метр дороги, форму гілячок поруділого горіха. Згадала, як з чоловіком біля нещодавно збудованої хати садили його, маленького, кволого, як дитя. А вже, дивись, сам зістарівся, проте щедрий на плоди. Скільки могла, назбирала їх, висять у торбинці для онучат. Мимоволі погляд зупинився на портреті чоловіка: “Чого ж ти так рано покинув мене, Федю? Як без тебе тяжко”.
Фросина не виходить з хати відтоді, як наперекір хворим ногам і спині закортілось навести лад на подвір’ї, бо не могла дивитись на той рейвах. Тоді запаморочилось в голові, заніміли ноги й упала, покалічивши трухляві кістки. Добре, що побачили сусіди, а так хтозна, що було б.
Тяжко одній на самоті. Син поїхав на заробітки, два роки не дає звістки, а дочка заміжня, живе у сусідньому районі. Слава Богу, мають квартиру, чоловік тямущий і робота є, злагода в сім’ї. Жінка з нетерпінням щомісяця очікує їх приїзду. Міцно пригортає до худого тіла онучат, цілуючи, непомітно кладе в їхні долоньки (бо ж свариться дочка) збережені для цієї нагоди гроші. А онучата щебечуть, навперебій розповідаючи про школу, друзів, витівки. Ці нечасті гостини наповнюють Фросинину душу радістю, відчуттям великої любові й бажанням ще пожити. Та минає час, і коли все тіло викручує, мов білизну після прання, а серце заполоняє смуток, благально дивиться у куток, де ікони, промовляючи: “Господи, дай мені померти, щоби не мучитись”. А потім, заспокоївшись, каже: “Всевишній знає, коли прийде смертний час”…
Дорогою швидкими кроками простує невисока білява Галина, невістка Євдокії, котра нещодавно померла. “Галю, Галю, не шанувала, не вберегла своєї свекрухи”, — думає Фросина. Євдокія, царство їй небесне, бувало, прийде, погомонять, розчуляться, розрадять одна одну й обом стане легше. Були пов’язані, мов пшеничне перевесло, з дитячих літ. У дівочі роки гарували на торфяних копальнях, стоячи у воді з ранньої весни до пізньої осені, викидаючи з ям тисячі торфяних цеглин, а в зрілому віці носили ряднами на плечах силос для колгоспних корів, утримуючи і щодня видоюючи по 15-18 голів. Важка праця забирала здоров’я. Фросина витирає зволожені від споминів очі, зітхає. Напевно, обідня пора, бо з сусіднього кутка поспішають на ферму молодиці Ганя та Оля. Кажуть, там тепер усе механізовано, заробітки не зрівняти з колишніми. Пригадує, як її напарниця Зоя взяла з ферми пляшку молока, бо дитина хворіла. Ой, що тільки пережила, бідна: принизливий товариський суд, збори, образливе слово “злодійка”. А вона ж вдова фронтовика, кругом всього сама добивалася.
Почувши скрип дверей, Фросина заметушилася, намагаючись вийти назустріч. Це сусіди. Петро ввімкнув газ, а його дружина біля плити стала куховарити. Вони в неї доброзичливі, прихильні. Знову розчулились. Скільки Фросина себе пам’ятає, завжди безкорисно віддавала рідним чи чужим свою щедру душу, любов. Багато людей відповідали їй тим же. Але ніхто й ніколи не виміряє глибини і ваги її доброти. Звикла віддавати все це, залишилася лише самотність.
Пішли сусіди й хату оповила тиша. Стемніло, вітер розхитував гілля горіха, зриваючи останні сухі листочки. В кімнаті потепліло, від цього Фросина навіть на мить задрімала, заколисана тимчасовим спокоєм і затишком.
Коли прийшло надвечір’я, потягнулася до вмикача “брехунця”. Бадьорий жіночий голос мовив: “Говорить Київ! Слухайте передачу “Життя плюс” з Іриною Ткаченко”. В хаті повеселішало, немов прийшли гості. “А кажуть, що й радіо скоро не буде”. Випивши чай з лісових трав, Фросина прилягла. Її огорнув нетривкий, без видінь сон, обережно забравши від старенької жінки думки й самотину.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
