Батько і його діти: історія роду борсуківлян Шаблистих

  Восени, перед різдвяним постом, у 1916 році 26-річний Григорій (по-сільському Ригорко) Шаблистий одружився на землячці з роду Якова Юзюка — Надією. А первісток батька Ярмолая від першої дружини — Іван уже мав свою сім’ю, тож хату довелося ділити навпіл. Мачуха, прибравши господарство до чіпких жіночих рук, наполягла виділити рідному синові Григорію більшу частину, ще й стодолу і хлів. Кажуть, що Ригорко служив в царській армії і був на той час освіченою людиною. Маючи дохідне та затребуване на селі ремесло швеця, подружжя не бідувало, давало собі раду. Пошиті Ригорком чоботи були міцними, надійними, гарними на вигляд, тож замовлень від селян не бракувало.

  У 20-ті роки минулого століття граф Ржевуський в одному з трьох млинів (крупчатці) організував встановлення турбіни, що виробляла енергію, яка рухала два млини та освітлювала (однією лампочкою) житла священнослужителів, орендарів-євреїв, сільських ремісників. Це дало можливість молодому шевцеві працювати довгими зимовими ночами.

  Йшли один за одним роки, народжувалися діти Агафія (Гафта), Андрій, Петро, Леонід, Карпо. Мати, Надія Яківна, дбала, щоб вони здобували знання у церковно-приходській школі, де навчали польські вчителі. Тоді польська влада усіма можливими засобами намагалася принизити українців, змушуючи змінювати православну віру на католицьку, чи ополячити. Українські діти не мали книг, написаних рідною мовою, малодоступними ставали вищі навчальні заклади, діяли утиски на право вибору професії. Наприклад, у Краснолуці син пасічника, вивчившись на священника, хотів служити в церкві українською мовою. Польська влада заборонила, назвавши його “українським націоналістом”. Не міг віднайти роботу за здобутою професією агронома борсуківлянин, в майбутньому командир сотні УПА Панкрат Трачук (Меч), бо не бажав прийняти польське громадянство.

  Світлим промінцем для молодих селян стало місцеве товариство “Просвіта”, куди зачастили діти Шаблистого. Напевно там, серед передової сільської інтелігенції, у Ригоркових синів Леоніда та Петра формувалися наіонально-патріотичний світогляд, патріотична місія боротьби за волю України.

  Підрісши, старші діти пішли самостійно заробляти на хліб: Гафта — служницею до священника, Андрій і Петро батраками графів Ржевуських. Поряд з важкою працею, молодь села хотіла веселощів, забав. Незважаючи на застереження влади не збиратись гуртом, організовували традиційні вечорниці, народні та християнські свята, співали українські народні пісні.

  Намагаючись покращити відносини з селянами, графиня Ржевуська ініціювала проведення свят і фестивалів біля ставка, де зустрічались жителі Борсуків та Борщівки з піснями, запальною музикою духового оркестру. Юні Шаблисті із захопленням слухали задушевні мелодії, майстерно виконані борщівськими музикантами.

  У післявоєнні роки для Андрія і Карпа мрія бути такими ж здійснилася. Навчившись музичної грамоти в одного із “Пенцаків” (так називали колектив музикантів села Борщівка) — Михайла Пальчика, в Борсуках створили свій духовий оркестр. Основу складали фронтовики Филимон Гродський, Василь Коцюрба і обидва Ригоркових сини.

  Прийшов 1939 рік, а з ним події, що змінювали, а то й ламали людські долі, закрадаючись у селянські душі нетривкими надіями, невпевненістю та розгубленістю. Через рік в селі почав діяти колгосп ім.Сталіна, і серед перших його членів був Григорій Шаблистий. Спонукало до цього бажання працювати на землі, адже батько Ярмолай, столяруючи, утримував мало поля. Збирали реманент, влаштовували тваринницьку ферму у стодолах заможного Самоїла Шандрука, ледве провели перші посівні та жнива, як 4 липня 1941 року в село ввійшли німці з новими порядками і законами.

  В роки німецької окупації батьки стали підозрювати Леоніда і Петра у зв’язках з ОУН, побоюючись за їхнє життя. Вони часто приносили заборонену владою літературу, потайки зачитуючись нею, а ночами кудись зникали. З особливою материнською любов’ю мати ставилася до синів, а єдина дочка Гафта за це ображалася. Ще більше зранила душу образа, коли у травні 1942 року у списки завербованих в Німеччину Надія вписала Гафту. Після насильницької рабської праці в нацистських таборах, звільнена союзницькими військами, вона відмовилася їхати додому і, вийшовши заміж за такого ж невільника, назавжди виїхала в Аргентину. Не написавши жодного листа рідним, там навіки згасла з глибокою образою на матір.

  Весною 1944 року чотирьох синів Шаблистих одного за одним мобілізували в Червону армію. Через кілька місяців від Леоніда і Петра перестали надходити додому солдатські трикутники. Їх ще в навчальних віськових частинах у серпні-вересні звинуватили у зв’язках з ОУН-УПА, арештували, присудивши кожному по 10 років тюремного ув’язнення. У жовтні 1945 року, за нез’ясованих обставин, у в’язниці помирає Петро, а Леонід, відгарувавши весь термін на копальнях Магадану, одружився і там проживав із сім’єю до кінця своїх днів.

  З Другої світової війни повернулись живими у рідні Борсуки Андрій, який був контужений вибухом ворожої міни, і без однієї ноги, з орденом Великої вітчизняної війни І ступеня на грудях Карпо.

  Старший син Андрій, одружившись, з 1949 року і до кінця свого життя ковалював, виростив двох синів. Молодший, Карпо, освічений і наполегливий, працював на престижних для села посадах комірника, завідувача складу. Зламаний душевно та фізично війною, він ще молодим відійшов в інші світи.

  Працюючи в колгоспі з перших років колективізації, Григорій Ярмолайович згодом очолює городню бригаду. У нього проявився організаторський хист, новаторські навики вирощування городніх культур. На 40 гектарах землі овочівники вирощували високі на той час врожаї помідорів, огірків і навіть південних кавунів, які користувалися великим попитом, незважаючи на тодішній холодніший клімат. У вирощеному колгоспному саду в вуликах роїлися бджолині сім’ї, даючи щорічно по кілька центнерів запашного меду.

  Разом з ним трудилася дружина Надія (чомусь у селі її називали Адашкою), яка стала його надійним помічником. Про успіхи бригади розповідали у місцевій пресі, вони були відомі в районі і за його межами. Г.Шаблистий не любив людей, які прагнули легкої наживи, не зважав на плітки та образи. Постійно борючись за справедливість, говорив: “Попроси, а не кради”. Бригадир безкоштовно виділяв трудівницям-городницям потрібну кількість овочів.

  Проживши 74 роки, у листопаді 1964 року відійшов у вічність, а через 10 років померла дружина Надія. За короткий час городництво колгоспу занепало.

  Про сім’ю Леоніда, який проживав на півночі Росії, нічого не відомо.

  Сьогодні з роду Г.Я.Шаблистого в живих лишились син Андрія Олександр, мій товариш дитинства, який проживає з дружиною Юлією на Теребовлянщині, та Карпова дочка Марія. Залишившись сиротою, працьовита, наполеглива жінка віддала своє здоров’я, десятки років праці на колгоспній тваринницькій фермі. Вийшовши заміж за Михайла Бурака, народила і виховала 5 хлопців та 2 дівчат, які знайшли достойні дороги в житті, є онучата. Марія Карпівна — мати-героїня.

Григорій ВОЛЯНЮК.

с.Борсуки.