Якось так в житті складається, що мені щастить на добрих людей. А добрі люди — всюди!
Займаючись волонтерством з початку війни, я ніколи не писала в соцмережі анонсів про збір на передову. Мали з волонтерками Марією Романчук та Ларисою Мисюк списки мобілізованих земляків, самостійно дізнавалися їхні номера телефонів, дзвонили, визначали потреби, планували маршрут, господиням повідомляли день виїзду, Валерій Собчук закуповував необхідне і вирушали в дорогу. Поїздки могли тривати і три, і п’ять днів.
Зараз трохи по-іншому: і війна, і волонтерство.
Порадившись із Валерієм Собчуком та Богданом Полозом, вирішили планувати гуманітарну поїздку на Запорізький напрямок. Про наші наміри повідомила у соцмережі. І першою мені написала Аліна — дружина загиблого нацгвардійця, ланівчанина Дмитра Головка. У березні, разом із водієм Анатолієм Хом’яком ми привезли Аліну з двомісячним синочком з Білої Церкви, де вони лежали в лікарні. Маленький Ярчик захворів ковідом, коли молода сім’я жила в Ірпені. Лікувалися в Києві, Бучі, потім Білій Церкві, втікаючи від ворожих обстрілів. Коли немовля трохи підлікували й від’єднали від кисневого апарата, мамі порадили виїхати і з Білої Церкви через можливу евакуацію лікарні. Додому повертатися було небезпечно, тож рідна тітка Дмитра, Ольга Сергіївна Мамчур, запропонувала Аліні з Ярчиком приїхати в Ланівці, до бабусі, в якої Дмитро жив з дитинства. А вже через декілька днів мама з дитиною виїхали в Польщу, куди переїхали батьки Аліни разом із трьома прийомними дітьми. Гуляйполе, що на Запоріжжі, родина залишила через окупацію рашистами та обстріли.
«Ви їдете на Запоріжжя, може, вам чимось допомогти? — пише мені Аліна у месенджер. — Я з Гуляйполя. Там залишилися наші сусіди і добрі знайомі.» Відповідаю: «Все добре. Хіба, якби ніч раптом застала, то чи знайдеться можливість переночувати?» Вона скинула контакти сусідів — Тоні й Олександра і просила передати їм невеличкий пакуночок. Думаю: якщо це буде нам по дорозі, то заїдемо, а ні — то повернемо передачу Ользі Сергіївні. Але коли вантажили бус біля волонтерського центру, Аліна написала прохання, щоб ми забрали з її дому ікони, з якими вінчалися вони з Дмитром.
Я не змогла стримати емоції, настільки розчулило це прохання. Я вирішила собі, що мусимо тепер точно заїхати в Гуляйполе.
Було справді небезпечно. Навігатор уперто вів до сірої зони. Ми з Богданом Полозом і Володимиром Комковим рухалися обережно. Але в мене не було тривоги, чомусь лише впевненість, що все буде добре. Так і було.
Нас радісно зустріли пані Тоня і пан Олександр. Подружжя вже шість місяців живе без електроенергії, під обстрілами, застали й окупацію. Рідний дім не залишали, від снарядів ховалися в підвал. Коли прийшли українські військові, неймовірно зраділи. Допомагали хлопцям і дівчатам усім, чим могли. І поселили в порожні помешкання (з дозволу власників), і прали речі бійцям. Пані Тоня на своїй швейній машинці латала порваний одяг, шила спідню білизну. Робила це відкрито, не ховаючись, хоча військові попереджали, що місцеві зрадники здадуть їх у першу ж мить, як тільки знову ступить нога окупанта у їхнє містечко.
— А я вірю, що наші захисники вже не залишать Гуляйполе, — розповідала пані Тоня. — Ми з чоловіком не припиняємо підтримувати наших хлопців і дівчат, віримо їм.
Пані Тоня і пан Олександр наглядають за покинутими будинками, годують дев’ятьох собак і котів. Як зазвичай, посадили город, заготовляють сезонні овочі і фрукти на зиму. Ще й з військовими діляться.
Таку особливу позитивну ауру випромінювали ці двоє незнайомих людей, що не хотілося їх залишати. Але мусіли навіть відмовитись від кролика, якого господарі приготували вмисне до нашого приїзду. А ось пиріжки, грушки і сливи взяли на дорогу. Дуже смачні плоди фронтового містечкового саду. А пиріжки пахли димком, бо приготовані на дровах.
Коли пан Олександр виніс передачу для Аліни, мимоволі защеміло серце. У маленькій коробочці знаходились цінні речі молодої сім’ї — ікони і фотографії. Не гроші, не коштовності нині мають ціну — а пам’ять з минулого життя. Життя до війни. І це все, що залишилося, коли молоді люди були щасливі разом. Сумно.
Та й Гуляйполе світило дірками від осколків ворожих ракет, лякало свіжими могилами з хрестами, вибитими вікнами порожніх будинків, зруйнованими дахами пусток, які донедавна служили комусь житлом, а нині стоять привидами.
Сумно. Боляче. Тривожно. З гірким осадом залишали ми Гуляйполе. Водночас дякували Богу і ЗСУ за можливість зробити ще одну добру справу. Для добрих людей.
Наталя ГАМЕРА
