Артур Романюк – хлопець із так званого Чорнобильського масиву у Ланівцях – був надзвичайно позитивним. Виростав у родині працелюбній, духовній. З десяти років був прислужником у церкві св. Пантелеймона Цілителя. Після 9 класу Лановецької ЗОШ №1 І-ІІІ ст. закінчив Лановецьке ПТУ, здобувши спеціальність оператора комп’ютерного набору. У 2012 році був призваний на строкову службу в ЗСУ. Відслуживши рік у Василькові на Київщині, повернувся додому восени 2013-го. Не мав він задоволення від служби, бо мало приділяли уваги воєнній підготовці – за цей час вистріляв на стрільбищі аж 11 патронів.
Через вісім місяців, у серпні 2014-го, коли вже тривала антитерористична операція, отримав повістку, відбув у Старичі, де на полігоні опановував навики дизеліста-електрика. Через деякий час перевели в іншу частину і був призначений оператором-навідником БМП-1, заступником командира бойової машини у складі 24-ї механізованої бригади, яка згодом, після реформування, отримала ім’я короля Данила Галицького. На цій посаді молодий воїн воював на Луганщині – біля Трьохізбенки, у Слов’яносербську, де виявляли ворожі ДРГ. Біля Кримського не раз доводилося терпіти від браку харчів, воду черпали з калюж. Була в Артура «передишка» після ротації. Набравшись сили вдома, воїн вирушив під Дебальцево, де довелося витримати два місяці, відбиваючи атаки московських окупантів.
Потім був Лисичанськ, хвороба, лікування, повернення до Кримського, Новоайдар… Додому Артур повернувся у вересні 2015 року, маючи статус учасника бойових дій. За сумлінну службу був відзначений багатьма нагородами. Трохи перепочивши, хлопець повертається до мирного життя, працює на різних роботах, впорядковує свою домівку. Був обраний депутатом Лановецької міської ради, відстоював права виборців, допомагав, за що його поважали. Через деякий час пішов працювати в сторожову охорону агрофірми «Горинь», де також заслужив повагу за відповідальне ставлення до своїх обов’язків, людяність і щирість.
Батьки Артура Людмила і Віктор Романюки, вигравши «зелену карту», виїхали в Америку. Син, який був надійним господарем, залишився на своїй малій батьківщині. В задумах було також на перспективу приєднатися до батьків. На це потрібен був час, та й, очевидно, Артур не дуже поспішав із цим, бо мав задоволення від життя і на рідній землі, яку захищав від ворогів.
А вільний час Артур проводив із друзями, серед яких були ровесники і молодші за нього. Любили рибалити разом, захоплювалися спортом – грали у футбол на стадіоні, відвідували масові заходи. Разом їздили вболівати за команду «Динамо», завзятим прихильником якого був Артур, на матч, який відбувався в Києві, із клубом «Челсі». Іноді вибиралися друзі і в похід лісовими масивами – такі були форми активного відпочинку. Між ними панувало взаєморозуміння. Часто друзі просто спілкувалися у домі Романюків, слухали розповіді про пережите. Для хлопців він був авторитетом і прикладом для наслідування. І завжди пам’ятатимуть його як доброго, щирого, справедливого, який ніколи не обходив негативних моментів, а висловлювався прямо і принципово. І це сприймалося. Артур не поспішав закохуватися в якусь дівчину – був вимогливий до себе й інших: «Ще не прийшла пора…» – жартував. Радів за сестру Аліну, яка торік вийшла заміж, і щирі стосунки були у нього із молодим свояком Віталієм. Разом вони справлялися з домашніми справами.
Але у спокійне життя учасника АТО Артура Романюка знову ввірвалися новини про «спецоперацію» рашистської московії, яка не може відмовитися від свого наміру підкорити або знищити непокірну Україну. В кінці липня 2022-го він отримав повістку. Родичі, друзі, товариші по роботі прийшли проводжати його на службу. Після підготовки у навчальному центрі на Львівщині у складі механізованого батальйону вирушив на Київ, а звідти на Херсонщину, де в той час тривали жорстокі бої з московськими окупантами. Там була дуже складна ситуація: степ, рух техніки ускладнюється відсутністю прикриття. Забезпечення підрозділів теж під загрозою обстрілів. Потреба виникала і в поновленні одягу, взуття. Родичі та друзі старалися підтримати необхідним через «Нову пошту», зверталися і до волонтерів за допомогою. Після поранення в голову Артур лікувався у лікарні в Миколаєві. Писав, що багато поранених, варто покращити забезпечення і медикаментами, і продуктами харчування. Зверталися ми до друзів у Миколаєві, щоб на це звернули увагу місцеві волонтери. Після лікування ще певний час перебував у реабілітаційному центрі для військових.
А надалі – військові баталії на Донеччині, де Артур, як воїн із досвідом, став командиром бойової машини, командиром механізованого відділення у складі механізованого батальйону військової частини А 0998. Весь цей час рідні, друзі підтримували зв’язок з Артуром. У липні, після завершення підготовки на полігоні, бажали йому Господнього захисту і наказували берегти себе і побратимів. Відповів: «Будемо старатись!» Вітали із святами, зокрема і в День захисників України, у День Збройних Сил України, у посланні через вайбер бажали Господньої опіки на кожному кроці. Це побажання залишилося у червоному кольорі, що дуже насторожило і викликало неспокій…
Мовчання. Зв’язку не було, повідомлень про поранення, потрапляння в полон чи загибель не було. Страждали, молилися, зверталися в різні установи, фонди родичі в Україні і по той бік океану. Надіялися і вірили, що отримають вісточку від рідного захисника. 8 квітня у вайбері висвітлилося повідомлення: «привітайте Артура із днем народження». Серце облилося слізьми і пишемо «Дорогий Воїне! Сьогодні маємо вітати Тебе з днем народження. Разом з родиною чекаємо на вісточку про Тебе. Маємо надію, що Ти живий… Але Ти завжди будеш жити в нашій пам’яті!…» Та прийшло повідомлення, що Артура Романюка занесено в категорію «безвісти зниклих» від 4 грудня 2022 року…
У родині Романюків воював також Василь – дядько Артура. А його двоюрідна сестра Вікторія, студентка київського медичного вишу, на період навчання в умовах воєнного стану (онлайн) стала волонтеркою-медичкою і вивозила поранених із зони бойових дій на сході України. Вона також надіялася і вірила, що в одному із виїздів бригади поверне свого брата Артура додому. Не судилось…
Нарешті повідомлення: Артура разом з іншими полеглими воїнами передали з окупованої території, і тіла їхні перебувають у Бучі. Необхідно ще пройти процедуру визначення ДНК. Це неможливо на відстані, пересилаючи тканини через різні засоби зв’язку. З Америки приїжджає мама Людмила. Вона відвідала Бучу і здала фрагменти для проведення досліджень, які, на жаль, тривають довго. Це забрало ще понад два місяці очікувань.
28 травня кортеж із тілом загиблого захисника, молодшого сержанта військової частини А0998 Артура Романюка, який зник безвісти 4 грудня 2022 року, прибув до Лановець. По дорозі цю сумну колону на колінах зустрічали мешканці придорожніх сіл Лановеччини і молилися за спокій його душі. А на майдані Незалежності зібралося безліч ланівчан, що прийшли висловити глибоке співчуття родині з приводу тяжкої втрати і піврічних страждань за долю 28-річного воїна. Священники громади відправили поминальну службу. У своєму слові о. Іван Мануляк звертався до батьків із вдячністю, що виховали такого сина, який став в оборону рідної землі, віддав за неї життя, і тепер він серед Ангелів Світла. Плакали й ридали старші люди і молоді, несли квіти і поклонялися Воїну в труні, яка була закрита. І страждала над нею мама Людмила, яка не могла, як інші матері, приголубити, погладити дорогу кровинку, доторкнутися до його рук і ніг. Не побачили лиця Артура – завжди спокійного, щиро усміхненого його родина, друзі, товариші по роботі, що прийшли попрощатися з ним.
Багатолюдна процесія рушила до будинку, де проживав Артур. На подвір’ї помолилися за спокій його душі і звідси вирушили до церкви св. Пантелеймона Цілителя, де він прислужував у дитинстві. о. Іван разом із священниками парафій ПЦУ і УГКЦ відправили поминальне Богослужіння. Довга дорога на цвинтар, де настала хвилина останнього прощання з гідним сином України і Лановеччини. Матері вручили державний прапор України як вдячність за те, що він захищав її від ворогів. Плакали й ридали, коли зять Віталій розділяв коровай. Плакали й ридали, очевидно, і по той бік нашої планети, у штаті Нью-Йорк США, батько Віктор та сестра Аліна.
Спи спокійно, вірний Захиснику! Нехай рідна земля буде для Тебе легкою! Нехай з Ангелами Твоя душа стає на захист Твоїх побратимів і мирних людей. А Тебе пам’ятатимуть по обидві сторони Землі- і рідні, і земляки! Вічна і світла пам’ять!
Марія РОМАНЧУК
