icon clock16.01.2023
icon eye327
ОСОБИСТОСТІ

Два найзаповітніших бажання 90-річного Івана Климишина

  6 година вечора. Заплановано різну роботу – аж знову погасло світло. Що робити? Свічки вже вигоріли. Гасова лампа ще з радянських часів чомусь дуже димить – треба лагодити. Зануритися в сон – ще рано… Отже, треба зателефонувати до тих, до кого не встигла вдень. У переліку прізвищ знаходжу дуже бажане – Івана Антоновича Климишина, знаменитого вченого-астронома, високодуховну людину, який серцем приріс до свого родового хутора у Кутисках. І цей номер з того часу, як у складі невеликого «десанту» місцевих журналістів і представників районної влади їздили десять років тому, щоб своїми очима побачити той чарівний куток і поспілкуватися із такою незвичайною людиною. Івану Антоновичу 17 січня виповнюється 90 років. Набираю цифри і – яке щастя! – чую голос шановного земляка…

  — Наближається Ваш поважний ювілей…

  — Так. Ніколи не думав, що доживу до 90 років. Але, напевно, це так в нашому роду ведеться – батько прожив до 72 літ, причому мусив тяжко працювати, бо сільська робота нелегка. Мав трохи більше чотирьох гектарів поля, спрягався з сусідами, щоби кіньми орати, обробляти, збирати врожай. У 1944 році батька взяли в армію, а за газду залишився я. І вже в наступному році засівав поле. Я ж уже можна сказати, що попрацював на ниві педагогічній і науковій чимало літ, тепер можу трохи відпочити. Вечорами читаю. Спілкуюся із дочками, які живуть близько: одна поверхом вище, а друга – через подвір’я, маю від них надійну підтримку.

  — Зараз переживаємо тривожний час – війна.

  — Це не просто війна – це божевілля. Ну, я ще «попереднього разу», у 2013 р., наче й зобов’язаний був піти в армію. Я ж артилерист. Ще під час навчання в університеті один день у тиждень в нас було три пари військової справи. Ми серйозно вивчали теорію, двічі виїжджали на місяць на Яворівський полігон. Так ми отримували звання молодших лейтенантів. Через три роки бувала перепідготовка і тоді підвищували у званні – «аж до майора». Але чергового разу перед виїздом до Яворова, а це було восени – дощ, вітер. Автобусів не було, лиш машини. Кажу до товаришів, що якщо мене протягне холодом, то зразу матиму температуру 39. Це почули і поставили вимогу – представити медичну довідку. Я надав її, а там діагноз – туберкульоз. Інформація пішла до «верхів» — аж до Москви, і мене вигнали у відставку. Але дев’ять років тому я знову прийшов до військкомату. Подивилися на мене: «Чого ви тут, діду?» — Я офіцер. Можу в чомусь пригодитися… І знову – давай довідку. Словом, моя військова кар’єра зазнала краху. Команда ж була: «Йдіть внуків бавити!»

  — Чи оглядаєтеся в минуле?

  — Всі мої друзі вже відійшли у вічність – нема з ким і поговорити… Але чогось Господь мене ще тримає на цім світі. А за життя є що згадати. «В ті 50-ті у нас з дому не було що взяти, і на кусок хліба почав заробляти в Астрономічній обсерваторії, з третьої до сьомої щодня як лаборант — було таке майже півтора року… Тоді давав приватні уроки «козлам». Тож люто зненавидів гроші. Так що аж протягом свого трудового життя завжди відмовлявся від премій. А коли їх мені таки виписували, то усіляко позбувався. Як ось: бачу оголошення, що потрібна підтримка «На відбудову Музею українського мистецтва» — зразу передаю на цю справу. І таке дотепер.  Зокрема, було: отримав кілька аж тисяч гривень – віддав важко хворим друзям.

Від Астрономічної асоціації виділили премію, від якої відмовився: «Прошу передати кошти у фонд астрономічної Асоціації».

  Ну, було: протягом довгих літ у мене горіли легені – туберкульоз (наслідки плевриту у 1945 р.). Змушений був лікуватися постійно. Мав два стерилізатори, щодня робив по два-чотири уколи в сідницю…

  Так, за мною ніби тягнувся зелено-чорний слід. Родичі навіть (деякі) боялися мене – просили не заходити до квартири, щоб не заразилися. Довелося чути й таке: «А щоб він був здох раніше, ніж зайшов до моєї хати». Та я вже знав: удари долі треба приймати гідно!

  На превелике щастя, потрапляв у санаторій у Ворохту — був там чотири рази по чотири-шість місяців. Навіть докторську дисертацію там написав. І, головне, ніхто і ніде не заразився від мене.

  Працював я у Львівському університеті з 1958 року. Але в 1974-му мене звідти «виперли»: «Ми ледве позбулися Климишина, бо він не хотів вступати в партію». А чому? Бо я страшенно любив і люблю хоровий духовний спів, особливо «Страстне» – «Розбійника благорозумного..» На Всеношній службі, яка правиться у часи Великого посту, я обов’язково бував. Щосуботи і у свята завжди відвідував храм св. Юри у Львові. Тому не міг поступати в партію, щоб не ставити в якесь вкрай важке становище своїх колег. Як ось, побачив, що я заходжу чи виходжу з храму – «донести чи ні?»…

  — Що принесло Вам найбільше задоволення?

  — Робота (майже трирічна…) над книгою «Історія астрономії». Горджуся тим, що я в числі трьох авторів, які написали таку книгу. Це А.Паннекук (Нідерланди), А.Беррі (Великобританія) і ото І.Климишин (Україна). Ця робота дуже мене захопила. Для сміху скажу: в одну передвеликодню суботу я сів за стіл десь о 12 дня і встав в неділю – коли вже принесли посвячену паску.

  У 1974 році мене обрали членом Міжнародного астрономічного союзу. До повноважень членства належало бувати на з’їздах Союзу, які відбувалися «в різних закутках планети», тоді якраз у Празі. Я мав виступати з доповіддю. Знаючи, що мене не пустять за кордон (неблагонадійний, та ще хворий), готую доповідь. І її прочитав московський колега Гаврила Храмов.

  Нещодавно я написав статтю «Рука Господня провела мене», яку розмістили на блозі «Небозвід», також роздрукували в журналі «Світогляд» (№ 6 за 2022 р.). На цьому блозі є моїх 20 книг.

  — Чим пам’ятна Лановеччина?

  — У Ланівцях я навчався у 1948-50 рр. Восьмий клас був у підвалі панського маєтку, неподалік озера, 9-й клас уже в новому будинку. Щосуботи цих 17 км до свого хутора доводилося йти іноді в непроглядній темряві. Гарні були у нас вчителі, найбільше пам’ятаю німкеню та вчителя математики. Але — наполегливо вимагали, щоб я поступив у комсомол. Мене ж попередили: вони тебе вранці приймуть, а ввечері, як будеш іти додому, задушать по дорозі і скажуть, що це зробили бандерівці. Тому – тікай звідси. Що я і зробив наприкінці січня. На превелике щастя, зі Львова, щоб відсвяткувати Пасху зі своїми рідними, приїхав Іван Третяк і повідомив, що я можу здати екзамени за середню школу у Львові – екстерном…. Так я і зробив та зразу ж поступив до університету.

  — Чи підготували після себе надійну зміну науковців?

  — Це виявилося нелегкою справою. Помітивши, що дехто з острахом ставиться до мене, боячись заразитися туберкульозом, я брав небагато дипломантів, та й аспірантів за весь час було усього сім. Ну, епізодично навіть опонентом при захистах дисертацій бував.

  — Ваше улюблене місце на землі – хутір Вільний Птах?

  — Справді, я багато років уже щоліта проводжу на своєму хуторі. Тут виросли мої дочки, тут бавилися внучки, тут написав я свої наукові праці. Сюди приїжджали мої друзі, приятелі. Це, зокрема, волиняни, передусім Юрій Кравчук, навідувалися Володимир Довгалюк, Іван Лобунь. Бувають і галичани – з Гнилиць Ілля Стахурський, з Тернополя. Тепер хутір сумний без моєї вірної, турботливої дружини Катерини Петрівни, не чути її веселої розмови, не засіялися чорнобривці навколо. Півтора року минуло, як ми її втратили, бо не берегла себе, дбала тільки про інших. Але є поруч дочки – Оксана й Оля, підростають і два правнуки Бо, попри все, — життя триває.

І тепер найзаповітніші мрії – діждатися перемоги над московськими загарбниками й відновлювати, зміцнювати державу. А могутню Україну, як говорили в Польщі, коли був там, будуть будувати всі: і ті, що колись в партію поступали, і ті, що не поступали.  

 І другий задум: відновити свій хутір Вільний Птах, щоб до нього навідувалися колись і правнуки, бо тут центр Всесвіту для роду Климишиних!

Марія РОМАНЧУК