У кожного воїна своя історія, а коли спілкуєшся з ними чи з їхніми рідними – душу переповнює гордість і віра, що таких синів та дочок нашого народу не перемогти!
У родини Ляшуків із Грибови боряться з московськими окупантами син Євген і дочка Тетяна. Виростали вони і виховувалися у праці, на високих патріотичних, духовних традиціях. Прапрадід Давид Гуменюк (по маминій лінії) був учасником другої світової війни. У сімейній шафі ще з періоду національно-визвольного руху прадід Андрій таємно зберігав жовто-блакитний прапор. А в дідуся Василя (по матері) – творча натура і висока духовність – він дяк храму Архистратига Михаїла у Грибові. Внуки дуже любили бувати і бавитися в господі Нечипоруків, де подвір’я прикрашають скульптури, створені мистецькими дідовими руками.
Женя після 9 класу Юськовецької ЗОШ І-ІІІ ст. пішов навчатися у Грицівське художнє училище, що на Хмельниччині. А надалі, у 2013 році, продовжив навчання у Луцькому національному технічному університеті на факультеті архітектури, будівництва та дизайну, де здобув ступінь бакалавра по дизайну. Таня після 9 класу вступила до Заліщицького аграрного коледжу ім. Є Храпливого, де вивчала екологію. Продовжила опановувати цей фах в Івано-Франківському національно-технічному університеті нафти і газу, де також проходила студіювання на військовій кафедрі. Закінчивши виш, пройшла підготовку в Житомирі і поступила на службу, рік працювала в Івано-Франківську. Звідси, враховуючи високу кваліфікацію дівчини і мотивацію, її перевели до Києва.
Євген працював після університету у Ланівцях – був менеджером з продажу у магазині, а через певний час переїхав до Львова, де продовжив роботу у сфері торгівлі.
24 лютого 2022 року зранку – дзвінок від Тетяни: “Мамо, бережіться!” Майя Василівна пише синові: “Почалася війна! Будь обережний – починається мобілізація. В тебе поганий зір…” Син відповідає: “Мамо, я не буду ховатися – буду боронити рідну землю разом з іншими воїнами!” На другий день після вторгнення ворога він пішов до військкомату у Львові і був зарахований до складу тероборони. Місяць служби, підготовки, і дзвінок до матері: ” Я пішов воювати. Буду виїжджати на схід”. Тяжко було слухати ті слова, але, стримуючи сльози, мовила: “Я пишаюся тобою, сину, і дякую тобі…” Поклала слухавку і довго ридала й молилася.
З того часу Євген у складі окремого піхотного батальйону 103 Львівської ТРО в зоні бойових дій. Протистояння рашистському наступу на Запорізькому напрямку, бої біля Роботино, під Покровськом…
На Донеччині, біля Краматорська, воїн отримав травму ноги, лікувався, вставили пластини. Коли приїхав на короткий перепочинок, схудлий, бо на позиціях не завжди можна нормально підкріпитися. Разом з батьками пішли до церкви, де дідусь з родиною моляться за своїх дорогих захисників. Мама поцікавилася, де його хрестик-оберіг. “Нема. Як вцілили орки по бліндажу – зрівняли все із землею, не могли відкопати з усім, що було у нас”…
Тетяна разом із своїми побратимами захищала Київ, виловлювали ворожі ДРГ. Звідси – на східний напрямок, де перебувала два місяці. Коли повернулася, із сумом говорила рідним, що тут немає відчуття війни, продовжується столичне життя. Але наступна розмова була в піднесеному тоні, жартувала з рідними: “Чого радію? Не здогадуєтеся? Їду на схід!”
Дев’ять місяців перебувала на Донеччині, а тоді – знову Київ.
Такою мужньою дівчиною неможливо не захоплюватися. У Києві Тетяна постійно займається спортом, відвідує спортзал, бігає марафон – 42-50 кілометрів. Брала участь у чемпіонаті світу із змішаного єдиноборства. Свої призи передає на потреби ЗСУ. Мала представляти Україну повторно, але за два дні до виїзду розпочалася велика війна. Всі учасники з її спортивного клубу воюють з ворогом. Тетяна має повагу, авторитет, отримала не одну відзнаку… Її приїзд до батьківського дому дуже бажаний, але короткий – у серпні. Втомлена, схудла, побула – і знову на Київ, бо там її чекають!
А Женя приїжджав у короткострокову відпустку на початку вересня. Це також втіха для всієї родини. Найбільше раділа бабуся Лариса, яка дуже переживала і молилася за своїх дорогих онуків. У ті дні вона із сумом промовила: “Женю, не знаю, чи я тебе дочекаюся.” Померла вона 16 грудня…
Наприкінці лютого родину Ляшуків-Нечипоруків знову порадував Євген – прибув на 15 днів у відпустку. Відвідав друзів, поспілкувався з односельцями. Одні дякують, а інші кажуть, що “воюють за гроші”. Боляче таке чути, адже побратими Жені вже п’ять машин купували і ремонтували за свої кошти. І чимало інших потреб – теж за свою зарплату.
Ситуація непроста в зонах бойових дій. Тому треба підтримувати нашу армію, щоб не стати колонією московської імперії. Це розуміють і мешканці Грибови, допомагаючи захисникам-односельцям. Місцеві господині зібрали продукти і передали поштою для Євгена Ляшука та його побратимів.
Син побував у Львові, де його чекали друзі. Повернувся. Куди тепер? – До своїх хлопців ! На кілька днів приїжджала і Таня – мали про що поговорити сестра з братом.
А батьки молять Бога, щоб живими і здоровими пройшли ті страшні жорна війни їхні дорогі діти, повернулися з перемогою і продовжили свій славний рід. Готовий поповнити ряди ЗСУ і батько Анатолій Іванович, який теж отримав повістку, пройшов медогляд. Така родина заслуговує великої поваги і підтримки всієї громади.
“Діти, я пишаюся вами!” – промовляє мама такі важкі для неї слова, але ними дуже дорожать їхні дочка і син. Нехай Ангели небесні охороняють цих славних дітей нашої України на кожному кроці!
Марія РОМАНЧУК
