Нині маємо важкі часи, бо триває війна, гинуть та зазнають каліцтв молоді і ще зовсім юні оборонці держави, від ймовірності мученицької смерті під завалами будинків потерпає цивільне населення. Тому переважній більшості співвітчизників тепер не до сміху. Але життя триває і ті, що мають хист смішити людей, продовжують виконувати свою роботу. Адже гріх опускати руки, впадати у депресію… Особливо, з огляду на відому теорію, яка розглядає сміхову культуру у якості індикатора оцінки стану суспільної свідомості.
Протягом останніх років побільшало наукових праць, що досліджують розвиток національної сміхової культури з позицій літературознавства, лінгвістики, психології. Вивчаючи різні аспекти цього суспільного явища, науковці розглядають сміх як стимулятор мисленнєвої активності і як джерело позитивних емоцій, що допомагає людям досягти емоційної розрядки, вирівняти психічний та фізичний стан, а, отже, здійснити сеанс оздоровлення без ліків.
Усе згадане набуває особливої актуальності з огляду на кровопролитну і неймовірно стресову російсько-українську війну. У цьому контексті вельми пізнавальною є стаття «Сучасна українська сміхова культура: традиції та інновації» доктора філософських наук, зав. кафедри філософії та культурології Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка Марини Борисівни Столяр, що була опублікована у збірнику «Теорія культури і філософія науки». Новизна роботи полягає у дослідженні специфічних рис української сміхової культури, особливостей її розвитку і, що важливо – опозиційності українського гумору і сатири.
Акцентуючи увагу на позитивній енергетиці української сміхової культури, дослідниця наводить висловлювання авторитетного колеги, доктора філологічних наук О.О. Гарачковської: «Український народ здійснився як культурне явище європейського рівня завдяки багатьом надбанням нашої культури, серед яких поважне місце посідають геніальна «Енеїда» Івана Котляревського та сміхові практики раннього Миколи Гоголя. Щирий народний сміх дав могутній поштовх розвитку української сатири в ХІХ ст. (Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко та ін.). Навіть в умовах тоталітарної держави ХХ ст. українські сміхові практики розвивали найкращі традиції народних гумору та сатири (О. Вишня, Ф. Маківчук, С. Олійник, П. Глазовий, В. Симоненко, Д. Павличко, І. Драч, М. Холодний та ін.)».
Щодо сплеску українського сміху, що спостерігається вже протягом тривалого періоду, то науковиця пов’язує його із сильним ідеологічним фактором. У якості аргументів наводяться висловлювання визнаних у наукових колах авторитетів: «Зокрема М. Бахтін вважає сміхову культуру протиотрутою по відношенню до практик залякування людей. А. Бергсон пов’язує критичний сміх з періодом, коли ідеологеми починають набридати своєю статичністю та залишають більшість людей байдужими до їх змісту».
Марина Столяр виокремлює та дає визначення такому модерному жанру як прикол: «Прикол – це не смішне, а «ніби-смішне», симулякр смішного, коли достатньо констатувати наявність «прикольного» без найменшої посмішки та навіть без посилення інтонації, а спокійно, буденно і майже безрадісно. Прикол – це маленька іскра сміху, похована під величезною купою попелу турбот».
Ця сентенція допоможе зрозуміти чому деякі команди пересмішників грішать приземленою тематикою, нудними, а подекуди непристойно недоречними (з огляду на війну) сюжетами, а дефіцит іскрометного українського гумору намагаються компенсувати банальними репліками, недоладними жестами та хворобливими гримасами.
Однак, дослідниця наголошує, що саме феномен «приколу» у конфігурації з деякими іншими естрадними сміховими практиками (які супроводжуються вибухами реготу глядачів) характеризують стан українського суспільства з його депресивного боку, тобто, вказує на неблагополуччя суспільного життя. І тут таки фіксує причини та наслідки такого стану: «Фрагментарний та суто поверхневий характер зв’язків народу та влади, егоїстична спрямованість діяльності політичної еліти, відсутність механізмів моніторингу та виправлення практик неефективного державного менеджменту не залишали для народу інших сфер компенсації свого незадоволення окрім сміху. На зверхність влади люди відповідали радісним кепкуванням над її представниками».
За таких умов представники шоу-бізнесу на певний час отримали більш вигідну позицію, аніж професійні політики. Адже, критикуючи владу, вони вселяли телеглядачам віру у можливість кардинального покращення життя. Cаме завдяки цьому проєкт «Слуга народу» зумів здобути перемогу на президентських виборах 2019 року.
Розглядаючи питання самобутності українського гумору і сатири, М. Столяр застерігає: «…для вирішення цієї проблеми недостатньо скористатися допомогою лише такого параметру, як мова сміхової культури. Адже йдеться не тільки про «літеру» сміху, але й про дух – дух сміхової опозиційності, який є наразі провідним фактором».
Ознаками української опозиційності доктор філософії вважає: «1) цінності економічної, політичної незалежності, збереження та розвитку культурної ідентичності; 2) фрагменти неототалітарних практик обмеження свободи, корупційні відносини, гедонізм представників влади (аморальне користолюбство на втіху собі), розмивання національного морального дискурсу, брехливий популізм та інші явища, які попадають у сферу сміху через негативне ставлення до них пересічних українців; 3) сміхові рефлексії, спрямовані на добродушне висміювання негативних рис національної вдачі».
Як на мене, то третя ознака не витримує критики, бо такий підхід пригальмує публікацію деяких хрестоматійних творів, у яких зашкалюють викривальний пафос та експресія. Саме до такого розряду належить «Казка про Дурила» Василя Симоненка, де автор приготував збайдужілим, аполітичним нащадкам концентровані порції сарказму. І це дуже добре, адже відомо – найдієвіші ліки здебільшого бувають гіркими.
У прикінцевих висновках М. Столяр вказує на розмаїття гумористично-сатиричних дискурсів, де простежується взаємовплив карнавалізованої політики та політизованої сміхової культури, що дає підстави для встановлення невтішного діагнозу: «З одного боку, це вказує на процеси демократизації суспільства, з іншого – парадоксальним чином, через сміхові практики, демонструє депресивний стан суспільної свідомості».
Сподіваємось, що ця інформація додасть наснаги тим cамодіяльним літераторам, яких не злякали жахіття війни, не пригнітили численні побутові незручності, тож вони попри все зберігають вірність політичній сатирі і українському гумору – інтелектуальній збройниці українського народу у боротьбі із російським імперіалізмом. Свої ще не опубліковані твори пропонуємо надсилати за адресою: trizub_osvita@ukr.net
Усе варте уваги увійде до 3-го альманаху медіа-фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки», який добре відомий на Тернопіллі, а поступово знаходить симпатиків в усіх регіонах України.
Василь НЕРУЧОК,
голова ГМСК «Тризуб».
Малюнок Юрія Журавля «Шашлик на день перемоги!»
