День у чеканні, зустрічах і клопотах минав швидко. До нас приєднався Андрій Литвинюк. Щойно вийшовши з бойової позиції, був радий бачити своїх. Як завжди — у спортивній формі, але неймовірна втома, тривога, переживання мужнього бойового солдата ховалися глибоко в очах, і приховувати це не допомагала навіть посмішка.
Ремонт буса затримувався. Ближче до вечора під’їхав командир, уповноважений прийняти від волонтерів ЗІЛ. Оформили необхідні документи, поспілкувалися. Сказати, що хлопці були раді новому бойовому солдату — це нічого не сказати.
Як би не хотілося з відомих причин замовчувати деталі справжнього забезпечення деяких частин, відносин командир-солдат-командир, але насправді проблеми на фронті із забезпеченням технікою, літальними апаратами, оптикою та іншим важливим спорядженням — це здебільшого клопіт самих військових, їхніх сімей та волонтерів. Не у всіх частин такі проблеми, але в більшості, на жаль.
Коли передали вантажівку, попрямували пішки до хлопців на так звану базу. По дорозі зустріли рідний ЗІЛ. Таке відчуття було, наче це живий механізм, один із нас, бо дуже багато людей причетних до купівлі цієї машини та чимало вкладено зусиль і часу в його маршрут на фронт.
Ближче до смеркання приїхали із СТО Саша Цимерман, Саша Бурак, Сергій Музичук, Віталій Вів’юрко, які займалися ремонтом буса. Ще докручували тут якісь запчастинки, складали до купи детальки. Машина мала завтра везти волонтерів-водіїв додому.
Сюди приїхав Руслан Козел. Хлопці мусять давати собі раду в тих умовах, що опинилися. Добре, що знаходяться і на Донеччині люди, готові допомагати українським військовим. Руслан знає таких, тож охоче допоміг волонтерам у ремонті буса. Подарував ще й шеврон свого підрозділу та значок. Це турбота і вдячність навзаєм. Приємно. Дякуємо! До речі, в музей маємо вже понад 120 унікальних шевронів (пізніше порахую точну кількість). Не куплених, а подарованих воїнами на фронтових дорогах під час різних обставин і зустрічей.
За найменшої можливості наш Ігорко Биць хотів побути зі своїми. Такі миті тут цінуються, як ніде. В кожного свої бойові завдання, не все сьогодні треба озвучувати на загал, але надзвичайно горді за рідну націю нескорених: відважні, сильні, розумні, виконавчі! Бережи, Боже, цвіт України в пікселі!
Зустрічі й прощання на прифронтовій території — це завжди радість, емоції, тривога, переживання. Можна не спілкуватися щодня, але хлопці розуміють, що вони не самі. А тил усвідомлює, що поки він дієвий, то і фронт сильний.
Зібрали нові замовлення. Поспілкувались за вечерею і вже добряче стемніло, як приїхали в готель. Водії хотіли відпочити і виспатись перед дорогою. Та й не ризикнули вирушати на ніч з напівсправним авто. З хлопцями на базі на ночівлю в машині залишився тоді Валерій Собчук.
Скажу відверто: кожен думав та розумів, що у нас є можливість виспатись, на відміну від військових. Бо їхні готелі — посеред хащів і напівзруйнованих будівель, у закинутих будинках, де давно не жили власники, у бліндажах з гризунами в товаристві та без можливості помитися через брак умов для цього та постійну небезпеку зі сторони ворога…
Увесь день було наче тихо. А ввечері почулися громихання ворожої артилерії. Так ерефівці побажали «спокійної» ночі. Де неподалік велися бої я не знаю, але рівно в 4 ранку над готелем пролетіла ракета й упала десь у місті. Тут навіть сирена тривоги не вмикається, бо не встигає зреагувати. Від ударної хвилі зацокотіли шибки у вікнах і приміщення наче зарухалось. Серце закалатало не на жарт. За декілька секунд наступний приліт… Зрозуміло, що до 5-ї, коли закінчується комендантська година і ми запланували виїзд, ніхто вже не зімкнув очей. Чергова у готелі сказала, що вже декілька днів не було тут масивних обстрілів. Диміло зовсім близько. Вона висловила припущення, куди саме влучило. В її розмові відчувалося хвилювання, жінка ця добре знає, звідки летить смерть у їхнє містечко, хто розв’язав війну і що вона може затягнутися, бо північний сусід просто так не відступить. Вона виїжджала з міста на деякий час, та повернулася, бо важка чужина, а тут, хоч і небезпечно, але вдома. Отак і живе на пороховій бочці і не знає, що може статися наступної хвилини.
Того ранку був обстріляний і сильно постраждав Краматорськ. Валєра випадково записав на телефон моменти ранкового прильоту.
Ковтнувши поспіхом кави, ми рушили у напрямку відносного спокою, додому. Поїхав з нами на декількаденний перепочинок Андрій Литвинюк. У Кропивницькому до нашого товариства приєднався Саша Климчук. Він отримав поранення, лікувався. Ще потрібен час на реабілітацію. Але це вже буде вдома.
Олександр Климчук з тих хлопців, що мають досвід бойових дій у фазу АТО. Тому з перших днів повномасштабного вторгнення вже був у військкоматі. Півтора року служить в саперному підрозділі. Небезпечна робота. Зрештою, а де вона безпечна, якщо ти на лінії фронту, на нульовій позиції, серед штурмовиків, розвідник, пілот дрона, артилерист, танкіст, прикордонник, льотчик, водій бензовоза… Та будь-де чатує небезпека, а вража куля й осколки не перебирають жертвами. Навіть, здавалося б, глибоко в тилу.
Після кожної такої поїздки розумієш, що зупинятися й опускати руки не маєш морального права. Просто не можеш. Неймовірно важко нашим захисникам і захисницям, нестерпно важко рідним. Усі на емоціях. Війна і все, що з нею пов’язане, приносить конфлікти і неспокій, породжує загострене почуття справедливості. На будь-якому шляху і завжди трапляються банальні непорозуміння. Їх проігнорує лише камінна душа, бо в людей із серцем неодмінно залишаться рубці. Але усім нам варто далі рухатись і допомагати війську– хто як уміє, як дозволяють йому обставини. Як каже народна мудрість: «Собаки гавкають, а караван іде!»
Наталя ГАМЕРА
P.S. Нижче зібрані усі сюжети з цього волонтерського рейсу.
