Поїздка волонтерів на фронт — то не мандрівка задля обнімашок і пригощання смаколиками. Хоча це, не втомлююсь наголошувати, надзвичайно важливо для тих, за якими щосекунди пантрує смерть — спільниця немитих. Поняття «немиті» вмисне вжила, бо відомий їхній поет саме так назвав свою націю. Пам’ятаєте: «пращяй, нємитая расія, страна рабов, страна гаспод…»? Якщо не попрощаємось з ними в цій війні, то гріш ціна нашій запеклій боротьбі та як дивитимемося в очі нащадкам, втрачаючи сьогодні стільки цвіту української нації!..
Щоб здолати окупанта, потрібно об’єднатися усім свідомим і долучити до об’єднання байдужих та інформаційно зіпсованих. Це практично нереально. Бачу. Спостерігаю. Але вперто продовжую робити те, що потребує моя країна зараз найбільше. І те, що роблю, з ким роблю, для кого і для чого, приносить мені відчуття, що я — комашка в цьому Всесвіті. Проте сміливо можу сказати, що роблю те, що під силу, з тими, кого поважаю, для тих, кого шаную! І поки що фіксую це для історії.
Отож. Зібрали ми все добро з пунктів господарчих приготувань. Посортувати провіант, який доставили волонтери з сіл та індивідуальні посилки від рідних, завантажити по черзі автівки допомагали, як зазвичай, колеги з волонтерського центру на ринку. Два буси, що тягнули лафети з позашляховиками, і ще один джип не вмістили всіх гостинців від дбайливих господинь, тож довелося вантажити і в ЗІЛ. Усе домашнє, мінімум фінансових затрат, але максимум любові, теплоти і вдячності захисникам.
Благословив у дорогу водіїв і транспорт для військових капелан о.Олександр Копійковський.
Дорогою довантажили смаколики від верещаківських господинь. Людмила Рип’юк уже чекала наш волонтерський обоз.
В Луб’янках приєднався до нас ланівчанин Анатолій Рудік, котрий проживає з сім’єю в Тернополі. Півтора року був на війні, декілька днів у відпустці і знову на фронт.
У бусі Олександра Цимермана їхав напарником-водієм Сергій Музичук і його син Едік, котрий також повертався з дому на службу після відпустки.
Знаєте, як знайомляться військові?
— Як тебе вітати? — запитав Толік Едіка (Сашку, Сергія і мене він знав).
— Мафія, — коротко відповів хлопець.
— Снікерс…
І тут полинули спогади, історія про позивний, що закріпився за Анатолієм ще з юності… Загалом, наша дорога в цьому товаристві минала в спогадах. А Толік виявився балакучим співбесідником, що дуже допомагало не заснути водіям. І мені було цікаво слухати, бо згадали багатьох з нашої юності, хлопці жартували, розповідали курйозні історії їхнього парубкування.
У звичному місці всі зупинилися на маленький нічний перекус і каву. Автомеханік, майстер на всі руки Саша Бурак (той, що Доглянутий) і Валерій Собчук, як тільки зістрибнули з кабіни ЗІЛа після безперервної руханки в понад сотню кілометрів, голосно говорили між собою і розказували нам, як «весело» їм їдеться у вантажівці.
Володя Басок і його напарник Олексій Жмудь оглянули, чи все норм з лафетою і бусом. Зранку наступного дня їм таки довелося зазирнути під капот буса. І добре, що посеред траси зустріли далекобійників, у яких виявилась потрібна деталька. І це була лише перша поломка та неприємність, що сталася під час цього рейсу.
Поки наші хлопці лагодили бус, я познайомилась із військовими, котрі їхали додому у відпустку. Зачепила, бо їхнє авто було на тернопільських номерах. Подарували нам шеврон. Якось мовчки, наче поділились цукеркою чи ковтком води.
Подякували за допомогу, коли дізнались, що ми волонтери. А в глибині очей — неймовірна втома, смуток і бажання виспатись. Боже! Ще хто кому має дякувати! Та й сон у них після всіх пережитих жахіть, наче в сполоханого зайця.
Дорогою Снікерс пересідав у вантажівку для компанії водієві, а Валєра чи Саша по черзі подрімували то в бусі, то в джипі.
Толік майже не спав. Підсвідомість, очевидно, не давала воїну спокою. У його пам’яті, емоційних спогадах — втрати побратимів, бої, ворожі обстріли, жорстокі фронтові будні. Він повертався у пекло знову, бо там залишилася його бойова родина. В самого ж вдома — любляча сім’я — дружина, дві донечки. Заради їхнього спокою, заради переможного миру і пішов захищати Україну.
Едік Музичук, який отримав позивний «Мафія», — молодий воїн у розвідроті. Декілька днів у рідній домівці — і знову на фронт. За час служби отримав поранення, але невдовзі повернувся в стрій.
У Покровську Донецької області бус Олександра Цимермана з автівкою на лафеті повернув у сторону Курахово. Там на побратима Мафію та нового бойового солдата чекав командир з позивним «Одеса». Цього разу він не був так оптимістично налаштований і веселий, як в одну із зустрічей, коли привозили розвідникам дрон. Радів і дякував, звичайно, сім’ї Музичуків та всім причетним до придбання і передачі машини в їхній підрозділ. Але не приховував втоми і був трохи пригнічений. Частинку його монологу мені вдалося записати.
До Курахово на зустріч із земляками зміг виїхати Саша Антонюк. Телефонували ще декільком нашим хлопцям, але або зв’язку з ними не було, або можливості покинути бойові позиції. Олександр приїхав і повертався назад у місце, де доволі гаряче, до того ж безперервно. Тож хотілося передати його побратимам якнайбільше смаколиків.
Не лише спостерігав за волонтерською метушнею, а й охоче допомагав наш піксельний пасажир, мужній захисник на псевдо Снікерс.
Ми ще не встигли виїхати далеко за Курахове, як «закапризував» бус. Звільнивши лафету, мав би мчати рівною дорогою огого як, а він… «втомився». Довелося Сашкові трохи поколупатися у його нутрощах. Коли зрозумів причину неполадки, щось там ще покрутив і ми через деякий час рушили в напрямку Костянтинівки. Там нас уже чекали решта з волонтерської колони та воїни земляки.
З ким зустрілися волонтери в Покровську та Костянтинівці, який подарунок розчулив захисника і що сказали військові, яким вдалося вижити та вирватись з-під обстрілів — про це та інше напишу в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
