Скільки бувала на території бойових дій, а щоб так пекли очі — ще не було такого. Не знаю від чого, але помітила ще в Покровську. Як тільки виходила з машини, то очі наче перцем потерті. Пекли і сльозилися, що навіть важко було дивитися. Та коли сідала в машину — «перець» відходить, все добре. Так було на кожній зупинці на Донеччині. Завбачливий водій з багаторічним стажем Саша Цимерман дав краплі. Закапала очі декілька разів і минулося.
У Краматорську наша волонтерська команда організувала традиційне уже побачення земляків. Біля літерного знаку міста влаштували наче базар у Ланівцях. З’їхалися Сергій Бійчук, Ігор Биць, Тарас Кравчук, Віталій Парчун зі своїми побратимами.
Декілька машин, вивантаження/завантаження, радісні обійми, дружнє підписування прапора й автографи на прапорцях, які передав Андрійко Шпирук. Хлопці жартували, дарували до музею свої шеврони, на ходу їли свіжі помідорки з плантації Олексія Сидорука. Він щедро ділиться томатами з волонтерками-господинями, які консервують їх бійцям на фронт. «Пахнуть городом і домом», — тернувши по куртці і відкусивши шмат, сказав боєць.
Віталій Парчун, як дбайливий куховар у своїх побратимів, завзято запасався провіантом, щоб мати чим годувати своїх хлопців.
Така атмосфера панувала, що на деякий час всі відволіклися від загрозливої обстановки. От тільки «базарові» були в камуфляжах і з такими ж замаскованими автівками, що не могло не повернути до реальності. Як би ми не називали такі здибанки далеко від рідної Лановеччини із земляками посеред горнила війни, проте всі розуміли: будь-якої миті може нагадати про себе смертоносним «прильотом» війна. Через це наші зустрічі і прощання були щемливими.
Їдемо дорогою — всюди військова техніка і техніка військових. Усе, що заводиться і здатне рухатися, використовується як засіб пересування. Дарма, що воно з пробитими вікнами чи й без них, заліплене скотчем або фанерою, з посіченим осколками кузовом, відбитим бампером, гуде як реактивний літак… Головне — їде. Нерідко хлопці експлуатують власні автівки. Бо ж без машини тут ніяк.
Із Валерієм Гаврилюком в один із рейсів розминулися, бо через сутінки поспішали далі, але продуктову підмогу залишили. Цього разу була можливість зустрітися. Шкода, що на бойове завдання поспішно виїхав Євген Найчук, з яким разом служать. «Він у нас знаменитість, — каже Валерій. — Танцюрист». Зрештою, і сам Валерій теж не кадровий військовий. Не всі знають, де він до війни працював, проте ті, хто цінує мистецтво і був хоча б раз на виступах хору «Барви Волині», бачили його серед виконавців. Сьогодні хлопці в лавах ЗСУ, захищають Україну.
Рухаючись в сторону Слов’янська, нас обігнав пікапчик військових, завантажений провізією. Серед гори коробок і сіток з продуктами на самому вершечку лежали лотки з яйцями. Як вони трималися під трясошинством водія-екстремала — невідомо, але на поворотах ними добряче хилитало. Валєра навіть на відео зняв цю яйцеву турбулентність.
Ще одна локація військово-волонтерського руху ланівчан у прифронтовітті внесла в гарячу воєнну осінь трохи позитиву.
Тут зібралися Руслан Козел, Любомир Касянчук, Андрій Литвинюк, Саша Левчук, Петро Бондарець, Саша Демчук, а ще використали з приємністю свої хвилини відпочинку після бойового завдання Ігор Биць і Тарас Кравчук.
Одразу після зустрічі з нами Андрій Литвинюк і Петро Бондарець відбули на бойову позицію. До речі, уже з новеньким прибором нічного бачення.
А наш волонтерський екіпаж, виконавши всі заплановані на цю поїздку завдання, рушив у напрямку Курахово. Тут нас чекав металевий бойовий солдат із лопнувшим «хребтом». Машинку хлопці якось затягнули на лафету. Доставили в Хмельницький, де посеред ночі приїхали волонтери з Чернівців і забрали на ремонт.
У Курахово ще зустрілися з Русланом.
День попередній в клопотах, ніч без сну, наступний день — в активній круговерті на прифронтовій території і ще останнє завдання з зірочкою — передати машинку в якомусь місці якимось людям, з якими маємо зустрітися десь по дорозі одні одним. Тож водії прийняли рішення залишитися на відпочинок.
Відколи їздимо на Донеччину майже одним маршрутом, завжди проїжджаємо повз відоме кафе «Вірменія». Відоме воно тим, що тут пригощають обідами військових. Цього разу вирішили зупинитися і ми, щоб побачити на власні очі своєрідний музей.
У «Вірменії» радо зустрічають всіх відвідувачів. Чим пригощають — не знаємо, не куштували, але печиво нам запропонували безкоштовно. Ми, звісно ж, залишили пожертву, але приємна сама пропозиція власників закладу.
Вночі наші водії перевантажили «трьохсотого бійця» зі своєї лафети на лафету чернівецьких волонтерів неподалік Хмельницького. І благополучно добралися додому.
Дякуємо всім жертводавцям, завдяки кому ця поїздка відбулася і була продуктивною. Дякуємо господиням і господарям за смаколики та городину, дякуємо о.Ігорю Шаринському за благословення в дорогу і всім добрим сердечкам за молитву, співучасть та підтримку. Працюємо далі!
Наталя ГАМЕРА
