І так, з Костянтинівки взяли курс майже на Сіверськ. Там, в одному із прифронтових населених пунктів чекали на машину військові з Лановеччини. Щоб не кружляти із завантаженою лафетою у цих неспокійних місцях, Валерій Собчук пересів на позашляховик.
На цю машинку збір коштів оголошувала дружина лановецького рентгенолога, котрий вже майже рік у війську, Олега Копійковського. Клопоти з вибором, купівлею, пригоном і ремонтом узяв на себе Валерій Собчук. Навколо нього за роки війни сформувалася безвідмовна волонтерська команда у Ланівцях (про них буде окрема розповідь). Багато в ремонті техніки допомагає і його батько, пан Ярослав. Валєра, оперуючи і коштами з сімейного бюджету, і зібраними «з миру», завжди шукає вигідні, дешевші, надійні варіанти будь-якої допомоги нашим ЗСУ. Це, звісно, клопіт неабиякий. Але результат себе виправдовує. Бо гроші з неба не падають, на відміну від ракет. Та й платоспроможність людей міліє. Натомість війна триває, тому потреб у війська не меншає.
Хюндай Терракан на новій всюдихідній гумі легко долав ранкову ожеледицю, вільно перестрибував через глибокі ями на асфальті. Наш волонтерський обоз зменшився ще на одну автівку, яку залишили в Сергія Іванова, тож водії Віталій Вів’юрко та Богдан Полоз доєдналися в машини до Володі Баска і Сашка Цимермана. Рома Гончарук і Саша Ткачук тримали курс на Ямпіль, де залізного солдата чекали в строю після ремонту бійці батальйону Донбас. До Краматорська ми всі трималися разом.
У Дружківці зустрілися з Вадимом Чернієм, Олександром Демчуком і Андрієм Дячуком.
Вадим з побратимом примчав на «таблєтці». Вона сама на ладан дихає і, думаю, зайве пояснювати, яку евакуаційну функцію на полях важких битв відіграє героїчний екіпаж цієї машинки. Вадим до майбутнього музею подарував шеврон із написом, що характеризує роботу їхнього підрозділу: «Де ми — там с..ка, де с..ка — там ми».
Передали хлопцеві посилку, трохи смаколиків, а також ліки від друзів-волонтерів команди #Громадська організація “Простір Активної та Сучасної” та волонтери.
Валєра «підігнав» бронежилет і інші важливі речі. Вояки залишили автографи на прапорі, забрали дитячі малюнки та поспішили назад. У горнило війни…
На це ж місце приїхав Олександр Демчук з Андрієм Дячуком та їхнім побратимом. Хлопців насамперед цікавили бойові штуки — одразу ж закрутили на автомат, приміряли шоломи та бронежилети, які купив їм Валєра. Потім взялися вантажити «добро» наших дбайливих господинь і майстринь. Також ділилися шевронами, з цікавістю розглядали дитячу творчість, підписували прапор.
В Дружківці видзвонили свого земляка, родом з Нападівки, Сергія Андрійчука. Після одруження він пустив тут родинне коріння. Щоправда, з початком повномасштабного вторгнення його сім’я переїхала в Нападівку. Він залишився на службі на Донеччині. Оскільки всією колоною трохи проїхали місце зустрічі, тож до Сергія відправились Саша з Романом. Фото, на жаль, не зробили.
Довго волонтери розшукували, кружляючи містом у пошуках потрібної локації, ще одного ланівчанина Святослава Ничипурука. Хлопці трохи помилилися з координатами, тому Роман Гончарук і Саша Ткачук не одразу їх знайшли. Але вони ж волонтери, якось вирулили…
У Краматорську уже чекали Назар Сосна і несподівано для нас — Вадим Овчаренко. Вони майже разом тут у санчастині. Надивилися на біду і наслідки російського тероризму, ризикуючи своїм життям, — хай Бог милує. Який слід залишиться у їхній свідомості — не важко здогадатися… Але хлопці морально стійкі, відважні та розуміють, що «як не ми, то хто?».
Вадим підписав прапорець юному волонтеру Максимкові Філюку, який живе по сусідству з його батьками. Діти з Нападівської школи подарували підписаний стяг своєму односельцю Назарові Сосні. Ми також вділили хлопцям художньої творчості від учнів Лановецької школи №1 імені Юрія Коваля.
Так співпало, що вдалося побачитись із Вячеславом Ваврійчуком. Він з побратимом приїхав у місто по військових справах. Земляки з Великих Кусковець зібрали йому посилку. Каюсь, але в тій суматосі я не вслідкувала, щоб саме її водії знайшли і віддали хлопцеві. Він якось відразу нас збив з пантелику, що йому нічого не треба, все є, що я й забула про його індивідуальну передачу. Але без гостинців і ці воїни не поїхали від нас. Що мали з продуктового й речового «общака» — вділили їм щедро і з радістю. А ту посилку залишили в його односельця Петра Бондарця. Звісно ж, з відома і дозволу власника.
Для розуміння: коли готуємось у рейс, логістика та комунікація відіграють важливу роль. Але жодного разу не було так, як сплановано й записано. Ми розраховуємо приблизну кількість посилок, в залежності від кількості земляків, хто знаходиться у попутному нам напрямку. Відтак просимо певну кількість господинь долучитися до збору продуктів і речей першої необхідності, в тому числі сухих борщів, супів від команд “Бандерівський борщ по-лановецьки”, “Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки”, фруктових сумішей та окопних свічок від Богданки Барви, зігріваючих чаїв та заживляючих мазей і свічок від сім’ї Василя та Наталі Горопашків і в’язаних виробів “Шкарпетного батальйону” та від друзів-волонтерів з Борсуківської громади. Не хочеться брати зайвого, щоб залишалося і ми не змогли забрати. А це ж чиясь праця. Воно ніби й не змарнується, але прикро, що чогось не взяли, бо не було місця.
Цього разу аж занадто дбайливі родичі наготували дуже багато індивідуальних посилок із загальновживаним вмістом. Оскільки вони всі підписані, іншим адресатам ми не давали. Хоча ці хлопці відверто казали, що їм стільки «добра» не потрібно, бо не мають де подіти. І не їдлом одним живуть і окупанта нищать. Може комусь так здається, що ніби будуть роздавати іншим бійцям. Проте до подібного прояву доброти обачливі військові ставляться з підозрою. А відверто чи приховано проросійське населення у прифронтовій зоні, якого саме на Донеччині багатенько, нема чого годувати бандерівським хлібом. Я не жорстока, просто українців по духу більше люблю і поважаю тих, хто нас захищає та тих, хто допомагає наближати перемогу. А ждунів якогось міра — руського чи українського, только б нє стрєлялі, я б не балувала, бо вони невиправні…
Тому, дорога родино, на майбутнє: готуйте індивідуальні посилки тільки з надважливими і саме іменними речами для своїх рідних. А все, що їм буде справді потрібне із продуктів, волонтери віддають у необхідній кількості, залежно від ситуації і бажань самих військових. Гірше, коли бачиш земляка випадково, і мало можеш йому вділити смаколиків, бо чи не всі коробки підписані. Так було цього разу: одним — гибель зайвого, а іншим варто б дати більше, та очі в Сірка позичаєш, бо більше нема. А ще невідомо, скількох «позаспискових» земляків і знайомих зустрінемо дорогою…
Ось, наприклад, згадали, що десь у цій місцевості служить Олег Грабовський. Навідались до земляка, вділили печива. Жартома Валєра з нього шеврон стягнув. В колекцію до майбутнього музею. Добре, що хлопці з почуттям гумору, внесли в жорстоку буденність Олега трохи позитиву. Обмінялись обіймами, сфоткались і помчали.
Господи, як же важко жартувати, підбадьорювати, посміхатися і обіймати на прощання кожного героя. Тих декілька хвилин, проведених разом, закарбовуються в пам’яті. Іноді можна забути ім’я військового, з ким бачимось уперше, але неможливо забути його посмішку і погляд, коли він бачить своїх за тисячу кілометрів від рідного дому…
Де і з ким наша волонтерська команда зустрілася в Слов’янську та інших прифронтових населених пунктах, як наш обоз прийняли за торговців — про це у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
