Затримка через аварію у Дніпропетровській області трохи порушила звичний графік прибуття волонтерів на Донеччину.
Ми подумали, що не було сенсу в’їжджати на територію бойових активностей у темну пору доби. Оскільки попередньо не планували залишатися на ночівлю, то заздалегідь не подбали про прихисток. Але добрі люди всюди. А тим паче — волонтери. Та й місця для нас, ланівчан, на Донеччині за роки війни і волонтерства добре знайомі. Головне — комунікація.
Набираю номер волонтерки з Києва Ані Павленко. З нею познайомила нас рік тому спільна активність. Підтримуємо зв’язок і до нині. За лічені хвилини Аня домовилась за нічліг для нас, вісьмох: двокімнатна квартира із зручностями. І безоплатно. Ідеальна зупинка перед кружлянням у прифронтовій зоні завтра.
Майже сутеніло, як ми добралися лише до Покровська. Тут, на звичному місці, нас уже чекав Ігор Казмірчук. Один раз лише, у 2015 році, цей мужній молодий воїн попросив волонтерів приїхати з підмогою. Його підрозділ саме заїхав на нову позицію і в хлопців не було практично нічого ні з продуктів, ні з речей першої необхідності. Повномасштабне вторгнення росії знову привело хлопця до війська на захист Батьківщини. Сама йому телефоную, коли проїздом буває в цій місцевості наша волонтерська група.
Ігор приїхав зі своїм командиром. Чоловік родом з Харкова. «Язик» окупантів ще йому рідний, але намагається послуговуватись державною. Потрібен час. Але важливо, що усвідомлює різницю в питанні мови.
Ще одного командира на псевдо Лютий, який приїхав з Авдіївки, ми щедро обдарували смаколиками, які передали господині з Борсуків і Нападівки. Молодець. Дбайливий, запасливий, бо каже, що волонтери у їхньому напрямку велика рідкість.
Хлопці просили подякувати також дітям за обереги і малюнки. Завжди з цікавістю розглядають їх, читають щирі дитячі послання. Слідкують за моїми дописами у соцмережах, скоро знатимуть в обличчя кожного юного волонтера чи волонтерку. Ми передали також шкарпетки хлопцям, то Ігор запитав, чи це ті, що хлопчик приніс. Не буду лукавити: не знайшли їх у той момент. Дали інші — чи від Зоряни Замкової, чи від дівчат з команди «Шкарпетний батальйон». Але Максимкові Філюку Ігор підписав прапорець із вдячністю.
Поки ми розвантажувались у Покровську, зателефонував Сергій Іванов. Просив їхати в Костянтинівку, поки тихо. Ми везли цим бійцям машину, яку купив швагро Сергія. Так спланували поїздку, щоб «убити декількох зайців». Бо, нагадаю, готували доставити чотири автівки хлопцям.
Зрозуміло, що від двокімнатної квартири ми відмовились, подякувавши Ані за турботу. І погнали на ніч туди, де нас чекали вояки з солдатською вечерею.
У Костянтинівці дійсно тієї ночі було спокійно на вулиці. Але гамірно в хаті. Ще би! Свої приїхали за тисячу кілометрів! Так співпало, що ланівчани Сергій Іванов і Толік Шпак того дня разом прибули з бойової позиції на відпочинок. Як зазвичай — помитися, виспатись на ліжку, а не в бліндажі. Наступного дня знову ж до бою. До речі, це саме ті двоє, про яких я писала раніше, котрі були разом біля однієї гармати, але тільки від мене дізналися, що обидва з одного міста. Таке буває. Між іншим, це не єдиний випадок, коли волонтери знайомлять хлопців між собою. За декілька років війни це у мене третій випадок…
До солдатської «рукавички» артилеристів під’їхали наші земляки-захисники Володимир Кондратюк і Микола Середа. Ну, і нас, волонтерів, восьмеро. Дванадцять ланівчан!
«Відчуваю себе в Ланівцях в неділю на базарі», — сказав жартома Сергій. Разом з побратимами і комбатом хлопці зустрічали волонтерів, як колядників у Святвечір. Головний на кухні Степан приготував таку смачну картоплю з м’ясом, що склалося враження, ніби ніколи такої не їла. І на душі було радісно, бо подарували бійцям з тими смаколиками, що люди зготували, наче частинку рідного дому. Цього разу я вже не бачила в хаті інших волонтерських передач, крім тих, що привезли ми. І то хлопці запевняли, що все є, нічого не треба.
Довго спілкувалися і на серйозну тему, болючу і спільну для всіх, і без жартів не обійшлося. Бо без гумору на фронті — що без хліба весілля. А тут така команда зібралася, що й забули про орків за декілька кілометрів звідси. Хлопці по черзі підписували національний стяг, передавали вдячність і дітям, і дорослим, без допомоги яких і наша волонтерська місія була б нездійсненна. Обговорювали з Валерієм Собчуком потреби військових на передовій. Привітно обіймали сина нашого кіборга Сергія Гончарука. Роман активно волонтерить, часто їздить до хлопців, буває і в батька. З ним, до речі, того вечора зв’язувались через вайбер.
Спати вкладалися вже далеко за північ. Ще й не всі мали на чому лежати і чим вкриватися, бо ночівля не входила у плани цієї поїздки. Але волонтери на те й волонтери, що морально готові до будь-яких обставин: водії знають, куди вирушають.
Ранок настав несподівано швидко. Шоста година вояки вже на ногах. Близько сьомої і наші водії зарядку робили. Горнятко холодної води з відра — і на вулицю вмиватися. Сьорбнули поспіхом кави і рушили: ми — до земляків, котрі чекали нас ще з учора, артилеристи — на бойову позицію, до гармати. Їхали вже новою машинкою, яка ще пахла відносним миром і домашнім печивом…
Куди волонтерів «занесло», з ким зустрілися і як мало машину без документів не забрали додому — про це опишу в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
