Квітень 2023. Херсон після деокупації. Неділя. Волонтери Роман Гончарук, Саша Ткачук і аеророзвідник Вадим — наш земляк з Лановеччини, їдемо в одне із ближніх сіл з гуманітарною допомогою. На вулиці в місті безлюдно, зустрічаються лише поодинокі перехожі. Побачили подружжя літніх людей, які роздивлялися плакат із цінами на продукти у вітрині супермаркету. Не зайшовши в магазин, пенсіонери неквапом залишили це місце. Під’їжджаємо до них.
Чоловік і жінка приглядаються до напису на нашому авто «Волонтерська допомога». Пропонуємо їм продукти. Вони ж, бачачи військового у формі й обладунках, заперечили: «Дякуємо, діти, але вам більше треба. Ви ж нас захищаєте…» Хотілося розплакатися. Чесно. Люди, які пережили окупацію московії та могли бути серед покупців, котрі стояли в черзі за хлібом, а російський танк у той час водив дулом, цілячись у беззахисних херсонців. Люди, чиї статки не дозволили їм купити те, що хотіли, бо лише придивлялися до цін. Люди, які насамперед подумали про ЗАХИСНИКА…
Як виявилось, їхній внук з перших днів повномасштабної війни захищає Україну. Останнім часом не виходив на зв’язок. Хвилюються, чи все з ним добре, вболівають за кожного воїна і вдячні за визволення їхнього міста від росіян.
Наші хлопці спакували пенсіонерам у сумку крупи, макарони, консерви, фрукти, йогурти, хлібину з печі — стільки, скільки змогли подужати донести до свого дому ці милі містяни. До речі, наша нова знайома пані Лариса казала, що саме херсонцям під час окупації було найважче. В селі якось люди давали собі раду, рятуючись врожаєм з власної грядки і саду. А в місті — російські солдати на кожному кроці, не знаєш, що очікувати від нелюдів у будь-який момент, тож зайвий раз на вулицю не виходили, а в крамницях ціни в п’ять разів вищі були, ніж деінде. Дехто з міста переїжджав у села, якщо була така можливість.
В одне із таких сіл неподалік Херсона ми заїхали разом з Вадимом. Ні з ким попередньо не домовлялися, просто зупинилися на роздоріжжі, у центрі. Звісно, легше давати, аніж брати. Але й видавати незнайомим людям на незнайомій території особисто мені було якось ніяково. Ми не мали чогось надзвичайного і багато. Але зустрівши жінок, які їхали на велосипедах, запропонували їм продуктову допомогу. Знаєте, що сказала одна з них, побачивши військового? «Я купила хліб щойно, він свіженький, може ви голодні?..»
Пригадую, на Запоріжжі у Гуляйполі нас, волонтерів, теж так гостинно зустрічали, хотіли погодувати, хоча тоді три місяці люди самі сиділи без електроенергії, під щоденними обстрілами і страхом окупації. Але були вдячні українським військовим та волонтерам за захист і підтримку. Допомагали ЗСУ хто чим міг, хоча місцевих не так багато залишилося…
Херсонці підходили, розпитували. Ще не взявши нічого, одразу телефонували знайомим. «Сарафанне радіо» спрацювало миттєво. Приходили сім’ї з дітьми, серед яких були і переселенці з окупованої Херсонщини. Приємно вразило, що ніхто не брав зайвого, ділилися між собою. Були привітні у спілкуванні, розповідали, як російські війська обстрілювали Чорнобаївку, а вони завмирали від звуків кожного авіаудару, ховалися по підвалах. Старший чоловік плакав, пригадуючи звірства ерефівських солдат по відношенню до мирного населення. Його зять і внук в ЗСУ, тож родина не просто чекає перемоги і закінчення війни, а наближає її посильною працею. З непідробною щирістю висловлювали вдячність нашим воїнам за оборону і захист. Дякували і волонтерам та всім щедрим людям нашої громади та закордонній діаспорі за допомогу. Сам факт, що до них приїхали люди з Тернопільщини, розцінювали як вияв солідарності та дружньої підтримки.
Ми не зробили насправді нічого надзвичайного. Просто відвідали військових, передавши аеророзвідникам надважливі гостинці для знищення окупантів. А ще розділили між херсонцям часточку тепла й турботи господинь з Осник і Юськовець, які напекли хліба та пиріжків для військових, проте хлопці взяли лише необхідну їм частину, а тим, що залишилося, ми пригостили пенсіонерів та дітей. А також віддали їм дещицю із зібраних продуктів і засобів гігієни від наших дбайливих земляків з-за кордону.
З почуттям задоволення, що заплановане вдалося здійснити, водночас із бажанням та ще більшим стимулом до волонтерської праці поверталися додому. Не пригадую, чи їли щось того дня, але всю дорогу кожен з нас мовчки думав про те, як добре там, де нема русні, колаборантів і зрадників. Там, де немає війни та її жахливих наслідків. Війна росіян проти українців — наче ракові метастази. І щупальця цієї «пухлини» розлізлися Україною. Наші військові роблять усе можливе, аби відбити ворога. Тож наше з вами завдання в тилу — об’єднатися в допомозі їм! Ми потрібні їм сьогодні на передовій, бо вони потрібні нам завтра у тилу — живі та здорові! І в цій спільній боротьбі нехай допоможе нам Господь!
Наталя ГАМЕРА
