Я зустріла цю невгамовну жінку абсолютно несподівано у тихому і безлюдному місці, коли прийшла провідати могилки своїх батьків. Помолившись, раптом почула чиїсь кроки. Підняла очі і побачила худорляву струнку незнайомку, уже немолоду, але з легкою і швидкою ходою.
— Вибачте, ви не скажете, де покоїться Микита Бондарук? — помітивши мене,
запитала жінка.
Звісно, я знала, де це, і показала місцезнаходження могили її дядька, адже сільський цвинтар невеликий. Ми розговорилися, і я відразу відчула приязнь до цієї щирої і відкритої людини.
Так почалося моє знайомство з Анною Іванівною Ровінською, племінницею Степана Ровінського — воїна УПА (псевдо «Лис»), який боровся за Україну і не здався навіть тоді, коли уже майже нікого з його побратимів не залишилося: одні загинули, інших заарештували. А тоді він зник… І до сьогодні ніхто не знає, де подівся цей сміливий і розумний воїн.
Сім’я Ровінських проживала у чистенькій, чепурній хатині край села Москалівка на Тернопільщині, на так званому вигоні, де зараз розташована сільська школа. Практично мій дід та Ровінські були сусідами, бо я й дотепер проживаю на вулиці Вигінській.
Жили спокійно, аж поки не прийшли у 1939 році більшовики, «визволителі» зі Сходу. А згодом з’явилися ще й «визволителі» з Заходу — німці. Почалася Друга світова війна. Жителі села не стояли осторонь боротьби з ворогами. Але про все за порядком…
Батько сімейства, Ровінський Мефодій Никифорович (роки життя 1881-1943), мав чотирьох синів: Івана (1915 р.н.), Степана (1918 р.н.), Якова (1920 р.н.), Федора (1922 р.н.). По-різному склалася доля кожного з братів: батька Анни, Івана, у 1943 році поранили німці, і згодом він помер; Яків після смерті Івана підтримував його сім’ю, а згодом одружився з вдовою брата Івана – Галиною і виховував племінницю Анну, як рідну дочку; Федір пережив політичні репресії, каторгу, але вижив; Степан пропав, і ніхто не знає до сих пір, де він.
Мефодія Ровінського з невісткою Василісою (дружиною Степана) і маленькою внучкою, донечкою Степана Тонею, забрали в тюрму за те, що Степан воював у рядах УПА, а згодом їх вислали на заслання в Красноярськ. Сюди ж заслали і сина Федора та його брата Якова з Галиною і малою Анною.
Дорого заплатила родина Ровінських за любов до України. Про усі переваги «русского мира» розповіла мені Анна Іванівна, описавши історію власного життя.
Анна Ровінська народилася у 1940 році, а коли їй виповнилося 10 років, їхню сім’ю вивезли на каторгу. Пані Анна, гірко посміхаючись, говорить, що усе було, як в пісні:
У неділю рано дзвони задзвонили,
А нас бідних, нещасливих з села вивозили.
Нарід плакав беззупинку, сльозами вмивався,
А наш ворог ходив боком і з того сміявся.
Як привезли нас в камеру з тими діточками,
Заплакала стара мати дрібними сльозами.
Рідна ненько Україно, ми тобі клянемся,
Є на Бога в нас надія, назад повернемся.
Коли вивозили, дід Мефодій перехрестився і подякував Богові за те, що визволив його від облав та допитів. Однак усе тільки починалося. Ровінських привезли в Бережани і місяць тримали на пересильному пункті. Речі відібрали, і лежав цей нехитрий селянський скарб надворі. У тісній камері помістили біля 30 людей — малих, старих, хворих, немічних. Передачі, які їм передавали рідні, забирали кати і їли їхню їжу, не соромлячись ув’язнених, прямо перед ними, а самі заарештовані мало не помирали з голоду. Замість туалету у кутку стояло відро, і винести його можна було тільки раз на добу, під час прогулянки. Тоді ж можна було і випрати та висушити сяку-таку одежину, тримаючи її в руках і розмахуючи нею.
Згодом – каторга. З жахом згадує Анна, як везли їх «відбувати покарання» невідомо за яку провину у вагоні, забитому вщерть людьми. Тіснота така, що нічим було дихати, і тіло покривалося липким потом. Під час зупинок їм видавали відро чаю та якусь фрамугу, запарену, як для худоби. Дітям, старим — усім однакове. А їхали більше місяця. Нарешті приїхали у Красноярськ. В’язнів розділили: частину повезли в Хабаровськ, а декого залишили в бараках у Красноярську, в тому числі і Ровінських. З Москалівки з Ровінськими тут залишилися Ольга Мостенець, брати Григорій та Оксентій Ницюки, Сидір та Марія Бобелюки, Іліщук Борис з дружиною Василиною, сином Григорієм і донькою Надією, та зовсім близький сусід Загородній Семен з сім’єю. Приїхали Ровінські у легкому літньому одязі, а тут і зима почалася. Видали їм куфайки, ватні штани, биті валянки… Сміялися Анна з дядьком Федором, дивлячись на те убранство: добре прикрасили їхнє дитинство, юність…
І їжа не краща. Хліб чорний, а з нього аж текло, і то тільки так звана норма. Правда, оселедці, риба горбуша були смачні. Хоч… чи то вони були й справді смачні, чи голодним людям так здавалося? Хто знає…
Там же продовжила дівчинка навчання. Початкова школа знаходилася за 6 кілометрів. І учнів, і робочих возили на санях, прикритих брезентом. Анна почала хворіти. Спочатку малярія, потім усе тіло від холоду покрилося дрібними виразками, а згодом захворіли очі. Лікарі попереджали, що може повністю втратити зір. Через хвороби у 7 класі вчилася аж три роки. Однак зір все ж врятували. Кожні чотири години вводили уколи в очні яблука. У 8 клас пішла уже з дітьми 1943 року народження. Школа, де вчилися старшокласники, була розташована за 30 кілометрів, тому додому дівчина приходила рідко, адже доводилося ходити пішки. Захворіла ще й гайморитом, почала тривожити щитовидна залоза, але молодий організм витримав.
А трохи старших, як, наприклад, дядько Федір, молодих, красивих, розумних, нарешті «забезпечили роботами». «Дозволили бути» сучкорубами, вальщиками, відкидачами снігу… Обслуговували лебідку… Лебідка часто перекидалася — люди гинули. Гинули і під час падіння дерев, бо ніхто особливо не переймався технікою безпеки. Працювали при 40-градусних морозах. Правда, коли мороз сягав 50 градусів, то робота на «доблєсную родіну» тимчасово прикорочувалася. Ліс спускали замерзлою рікою вниз, там штабелювали, вантажили на лісовоз без кранів. І знову, коли дерево злітало з лісовоза, гинули люди. Але кого те цікавило?
Не легше було і весною. Дерева скочували у річку Манну — притоку Єнісею. Ріка створювала затори, їх доводилося розбирати. Наслідки – людські смерті. За все це платили дешево, а каторжани-українці розплачувалися своїм життям. Коли була малою, маму майже не бачила, адже Анна ще спала, як мама йшла на роботу, і вже спала, коли та приходила додому.
Однак поступово Ровінські отямилися. Українці дадуть собі раду за будь-яких умов. Завели корову, порося, курей, посадили картоплю, помідори, цибулю. Зробили парники, посіяли капусту, огірки. Ночі там холодні, тож накривали на ніч огірочки подвійними вікнами, які виймалися навесні з барачних рам. На насипі біля бараку насіяли чорнобривців, братчиків, повняків… Милувалися квітами, і навіть укуси комарів видавалися не такими дошкульними.
В тайзі також весною красиво: усе прокидається, цвіте бузок, гори покриваються квітами… Одна гора горить від вогників (так називаються тайгові квіти), на другій горі цвітуть дикі півонії, яскраво червоні, сяючі… Біля барака протікала річечка Беретка. Вода чиста, як сльоза, та холодна, як лід, але молодь в ній купалася, люди з неї пили воду, прали. І вода струмочком вливала радість у душу. Косили в тайзі сіно, ходили в ліс по ягоди за 8-10 кілометрів від дому. Це були моменти радості. Бігали тайгою, стрибали, мов козенята, по скалах і забували про всі негаразди.
Осінь приносила свою розраду для душі. Молодь ставала на плоти і спускалися вниз рікою Манною розбирати затори, що їх утворили сучки сплавленого дерева. Їх треба було восени спалювати. У вихідні ходили на полювання. Стріляли рябчиків, варили суп. Було і тихе полювання: збирали ягоди, гриби, трави… Анна милувалася барвами осені. Іноді лягала біля Беретки і годинами вбирала у себе ту неймовірну красу, деколи навіть уроки через це пропускала.
Поступово дівчинка виросла, стала юною красивою дівчиною, а юність прагне щастя. Коли їй виповнився 21 рік, вона втекла з того пекла і переїхала спочатку на Донбас, а потім на Миколаївщину. Непросто було жити з клеймом «ворог народу». Правда, згодом запис перейменували у «була вислана», та це нічим не краще. Усі шарахалися від юнки, її не приймали на роботу. Батьки не дозволяли своїм синам навіть згадувати, що ця «каторжниця» може комусь із них подобатися, хоч іноді ті хлопці не були варті й Анниного мізинця.
Молода, гарна, працьовита дівчина змогла і на роботу влаштуватися, і впорядкувати особисте життя. Усе встигала, була швидка і справна, тож без проблем адаптувалася на Півдні і залишилася тут назавжди, хоч у рідне село навідується часто, майже кожного року. Рідні місця притягують Анну і дають віддушину її серцю, але тоді їй було суворо заборонено повертатися на Тернопільщину, а тим більше в рідну Москалівку.
Виховала дві донечки – Олену та Оксану. Олена подарувала мамі внучку Анну, названу в честь бабусі. І зовсім не сподівалися вони, що знову прийдуть так звані «визволителі» на українську землю і будуть нищити міста і села України, зокрема й Миколаївщину, яка стала вже для неї рідною.
І на цей раз уже внуки Анни Ровінської піднялися на захист рідного краю. Патріотками зросли і правнучки Степана Ровінського Ірина і Марта. Непереможний дух воїнства УПА живе і перемагає ворогів України, а Анна Ровінська щиро вірить у Божу підтримку та молиться за свій рід, Україну і радіє перемогам воїнів ЗСУ.
Галина ПОПЛАВСЬКА
