icon clock02.11.2022
icon eye64
ОСОБИСТОСТІ

Павло Глазовий – поет, прозаїк, мислитель і переконаний життєлюб

  29 жовтня істинні прихильники народної демократії вшанували світлу пам’ять народного улюбленця Павла Глазового, який саме цього дня 2004 року відійшов у засвіти. Вже за кілька днів (2.11.2004) газета «Сільські вісті» опублікувала слово прощання «Воістину народний поет», де загострено увагу на громадянській мужності митця: «Павло Глазовий був і залишається бійцем. Гарт фронтовика Великої Вітчизняної, багатолітньої праці в журналі «Перець», який з Федором Маківчуком, Остапом Вишнею, Степаном Олійником тривалий час був чи не єдиним острівцем «Свободи слова» на українському радянському просторі, – ось звідки відвага і несхитність поета-гумориста, поета-сатирика Павла Глазового».

  Варто зауважити, що журнал «Перець» видавався мільйонним тиражем та доходив до найвіддаленіших куточків Радянського Союзу, тож пробуджував волелюбні настрої в усіх союзних республіках. Прикро, що за роки незалежності в Україні не знайшлося горстки настільки ж мужніх майстрів сатиричного слова та пензля, аби відродити славетне видання. У 2002-му про це мріяли організатори фестивалю політичної сатири Тернопілля «Гарячі припарки», а коли у 2005-му на пост Президента обрали Віктора Ющенка, то сподівалися дочекатися заснування літературної премії імені Павла Глазового. Протягом останніх десятиліть на політичному Олімпі держави виринало чимало грошовитих партій, які декларували вірність ідеалам народної демократії, але їхні солодкі обіцянки так і не знайшли відображення у конкретних справах. У підсумку це стало каталізатором поширення епідемії аполітичності та зневіри серед широких верств населення.

  Відомо, що Глазовий зазнавав постійних утисків від радянської влади, яка увесь час тримала його під ковпаком. Комуністичний режим боявся гострого пера сатирика, але заборонити його не міг, бо усмішки академіка сміху блискавично поширювались в народі. 30 серпня цього року виповнилось 100 років з дня народження Павла Глазового, але очікуваний прогресивною громадськістю ювілей не отримав належної підтримки державних органів. Складається враження, що сатирична спадщина народного улюбленця завдає клопоту і вітчизняним чиновникам.

 Павло Глазовий народився у с. Новоскелюватка на Миколаївщині у родині заможного хлібороба. Батька Прокопа незабаром «розкуркулили», тож родині довелося тікати до індустріального селища поблизу Миколаєва. Павлові довелося пізнати страшну ціну голодомору – на його очах померла голодною смертю молодша сестричка. Іншого удару долі зазнав під час війни, коли батьків репресували.

  Юнак навчався у педагогічній школі у м. Новомосковську (Дніпропетровська обл.). У 1940 р. призваний до армії, отримав кваліфікацію авіаційного механіка. Пройшов дорогами Другої світової війни, демобілізований у 1947 р. із трьома бойовими орденами. З 1947 по 1949 рр. навчався в Криворізькому педагогічному інституті. За протекцією Остапа Вишні був переведений на філологічний факультет Київського педінституту ім. Горького.

  За життя П. Глазовий видав 13 книжок сатири та гумору, а ще 8 книжок для дітей. До Спілки письменників України був прийнятий ще 1968 року. Широкій читацькій аудиторії прийшлися до душі повчальні, дотепно-розвінчувальні сатиричні співомовки, гуморески, байки та поеми, у яких потужний викривальний потенціал найчастіше маскувався під алегоричними образами тварин. Недарма книги маститого автора ніколи не залежувались на полицях книгарень.

  Павло Глазовий удостоєний низки престижних нагород. Так, у 1988-му йому присуджено премією ім. Остапа Вишні (за книжку «Сміхологія»), у 1993 р. присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України, у 1996 р. відзначено літературною премією імені Петра Сагайдачного, а до того ж премією ім. Наталі Забіли. У 1997-му письменника нагороджено орденом «За заслуги» 3 ступеня за вагомий внесок в українську літературу. Про визначальну роль П. Глазового у літературному процесі 2-ї половини ХХ століття інформують підручники з історії української літератури.

  Своє 80-ліття він зустрів чудовим двотомником. У 2003-му ще з’явилася збірка «Архетипи», яка засвідчила: ветеран літератури не ховається за глухою стіною – він на передній лінії, на лінії вогню.

  У згаданому двотомнику вибагливий читач віднайде тематичне розмаїття побутового гумору, а також довершені сатиричні речі, що спрямовані супроти брехні, облуди, зарозумілої черствості та зверхності; супроти бюрократичної тяганини та чиновницького свавілля. У лебединій пісні сатирика – поемі «Архетипи» досліджується проблема занепаду української державності у період незалежності. Збірка скомпонована із тематично пов’язаних фейлетонів, які заворожують філігранною єдністю форми та змісту. Автор послуговується різноманітними засобами сатири, вживає дотепні афоризми та порівняння, що підсилюють ясність думки та заохочують читача до аналітичного мислення.

  Сатирик відверто стверджує, що загрозлива проблема незалежної України криється у старій компартійній номенклатурі, яка зуміла втриматись при владі після розвалу СРСР. Найбільш спритними у цій чиновницькій кагалі виявились представники малочисельних етнічних груп, які затіяли авантюру повальної деіндустріалізації країни, заради упослідження української нації, із перспективою цілковитого спотворення морально-етичних принципів та державотворчих традицій українського народу.

   Коли перечитую такі сатиричні шедеври як «Нові українці», «Перевертні», «Про рідну міліцію й чужу амуніцію», «Новий паспорт», «Інопланетяни», то вкотре ловлю себе на думці, що намагаюся призвичаїтись до сміху крізь сльози. Бо українці виявились співучасниками суспільного лиха, адже не прислухались до пророчих застережень збагаченого життєвою мудрістю патріота, а бездумно наділяли мандатами довір’я недолугих прислужників новітніх колонізаторів, які спритно розграбували державу та змусили представників титульної нації розбрестися по усіх усюдах у пошуках засобів для існування. А цим вже не проминув скористатися зажерливий північний сусід, тож віроломно вдався до чергової загарбницької навали…

  Щойно згадані фейлетони П. Глазового увійшли до першого збірника медіа-фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки» (2018), із яким усі охочі зможуть ознайомитись у читальних залах центральних міських бібліотек Тернопільської області. Цього разу хочу привернути увагу читача до збірки «Веселий світ і Чорна книга» – своєрідної прозово-поетичної композиції, у якій майстер сатири виявив приховані грані свого таланту, адже звернувся до вдячного читача як впізнаваний прозаїк, проникливий лірик і як далекоглядний народний мислитель-гуманіст.

Василь НУРУЧОК,

голова ГМСК «Тризуб».