— Я в дитинства була вредна, билася з хлопцями, — зізнається Олеся Рейда. — Коли виросла, мріяла бути військовою. Мене приваблювала найперше військова форма і, як би це дивно не звучало, дисципліна.
Цю відважну красоту у пікселі я зустріла посеред війни в одному з міст. Військовослужбовиця народилася на Шумщині, а 14 років тому переїхала з Тернополя в село Борсуки, звідки родом і нині проживає її мама Валентина Василівна. Місцева волонтерка Галинка Бурак зібрала передачу землячці і ми з Олесею зустрілися під час одного із наших волонтерських рейсів на територію активних бойових дій.
У 2014-му батько Олесі Тимофій Рейда був мобілізований до лав ЗСУ. Якби не народження сина Артема, Олеся, каже, також пішла б з ним до війська. Батько — боєць морської піхоти — був і залишається прикладом для своєї доньки.
Дітей у подружжя Рейдів — троє, і Олеся з них середульша. Її молодший брат Мирослав Рейда також зараз у лавах ЗСУ, і також на Донеччині.
Повномасштабне вторгнення застало Олесю в Польщі, де працювала на пилорамі, збивала палети. Жінка повернулася додому, прийшла до військкомату і попросилася до війська. Бухгалтер за освітою, вона була згідна на будь-яку посаду. З 13 вересня 2022 року місяць провела на навчанні. Спочатку за відношенням як бойовий медик. Але медиком, як їй сказали, вона не буде.
«Бухгалтер, значить знаєшся на діловодстві», — зробили такий висновок в частині і доручили їй роботу з документами, а записали посаду «радіотелефоніст». Після навчального центру була зарахована в запасний батальйон. У січні 2023-го підписала контракт. Декілька місяців перебувала в запасному батальйоні. За два тижні впорядкувала документацію, до якої тут не дивилися рік. У командування був сумнів, що Олеся хоч би за два місяці справилась. Проте вона наполеглива, затята в роботі: є справи, то треба вирішити оперативно. Часто засиджувалась аж мало не до світання. Важлива, але рутинна робота у відносно тиловому штабі — цього для жінки з бажанням бути корисною на фронті було замало. Тож Олеся попросила перевести її у бойовий батальйон. Зрозумілим було здивування командування, мовляв, там доведеться жити можливо навіть не в наметах, а в бліндажах, умови польові, та й ворожі снаряди жертвами не перебирають…
Олеся була першим добровольцем, що попросилася у бойовий батальйон. І не шкодує. Сама ж навчилася стріляти на рівні снайпера. Каже, що українським солдатам під силу випробування на війні, але якщо є розумні стратеги, якщо командири з ними! З самого початку вона потрапила на Донеччину. Командири і бригади, і батальйону, і начальник штабу, каже захисниця, — молоді мужні хлопці, для яких життя солдат на першому місці. Мудре командування важливе, тоді менше втрат, дбають про забезпечення, логістику і взаємозв’язок з іншими підрозділами, які, в разі потреби, можуть один одному допомогти. Ерефівська армія має вдосталь зброї, техніки, дронів і поки що живої сили. Наші ж воїни часто купують все спорядження, машини й обладнання за свої кошти. Зарплата? А вона йде на збереження свого життя. Чи хтось з військових заперечить? Ні! Щось ніби й отримують з фондів, коли замовляють, але там така марудна і тривала процедура, а часу обмаль. Приміром, знищили окупанти дрон — на його місце потрібен інший негайно. Вийшла з ладу техніка — ремонт потрібен негайно, або ж нова машина. Згоріло все після обстрілу — треба негайно оновити. Це війна, тому термін заміни у бойовому підрозділі — завжди на вже!
Завдання пані Олесі — готувати довідки на присвоєння статусу учасника бойових дій (УБД), на виплату пораненим. Був випадок: поки надійшли їй відповідні документи, взялася за оформлення, а тут телефонують, що солдат після поранення повернувся знову в стрій і загинув. В такому випадку хлопцеві все одно провела нарахування за поранення, а це — не мало-не багато — 3300 гривень в день. Чимало поранених з різних причин не звертаються в частину за виплатою, не надсилають документи, а потім рідні кажуть, що нічого не отримав. А на підставі чого? Має надійти обов’язково рапорт, форма 100. Ще пригадала випадок, коли військовий просто обмовився, що лікувався за власні кошти і ніякої виплати не було. Майже рік минув. Запропонувала йому подати документи, оформила, була комісія і йому призначили цю виплату. «Я навіть не думав, що будуть платити»…
Військовослужбовиця радить використовувати усі можливості, які гарантує держава. І навіть через рік після поранення й лікування, якщо є і чоловік (чи навіть хтось із рідних) не полінується надіслати в частину необхідні документи, то виплату проведуть. Навіть за один день лікування нарахування належить. Тут, звісно, залежить і від ставлення до своїх посадових обов’язків працівників штабу у військових частинах.
Робота з документами вимагає скрупульозності, виваженості, пильності і порядку. Ці риси характеру притаманні нашій Олесі. Якщо є термінова робота, то не має звички відкладати частину на потім. Бувало, що за ніч на 30-40 чоловік довідки готувала. Іноді доводиться витрачати до 30 листків паперу на одну людину. Зізнається, що всю канцелярію, принтер, ксерокс купували за власні кошти. Папір не встигають закупити, як миттю розходиться. А ціни у прифронтових містах, як відомо, завищені. Іноді мама чи знайомі передавали декілька пачок.
Разом з Олесею поруч працюють ще троє жінок. Одна зовсім молоденька дівчина, після навчання. Надійшов рапорт, і її відправили в зону бойових дій.
Сьогодні Олеся перебуває у відпустці в Борсуках. Тут її 16-річна донька Адріана і 9-річний Артемко, бо чоловік наразі за кордоном.
Діти пишаються своєю мамою, скучають, проте мусять приймати її вибір захищати Україну. Так само, як і бабуся Валентина Василівна, донька і син якої щодня ризикують своїм життям заради миру в Україні, наближаючи перемогу у бойових батальйонах.
Наталя ГАМЕРА
