Спекотний липень на фронті і в тилу. Сюжет четвертий: кава зі смаком дощу у дірявому сховку військових

    У Слов’янську, незважаючи на рясні небесні сльози, ми мали радісні зустрічі, щирі обійми.

  Укотре бачимось на дорогах війни з Михайлом Пелишком. У цього скромного хлопця — за плечима захист України ще в часи АТО. Лікар акушер-гінеколог за фахом, він сьогодні рятує життя і здоров’я військових. Довго не затримався, бо приїхав «швидкою», тож мусів поспішати до роботи. Війна на паузу не стає…

  До речі, з Днем медика вітаю усіх сміливців цієї професії! Бойовим медикам з Лановецької громади — Наталії Севастьяновій, Олені Погорілець, Андрію Смику, Михайлові Ткачуку, Андрію Філюку, Олегу Копійковському, Олександрові Довгалюку — моє щире ДЯКУЮ! Зрештою, дякую всім, хто рятує життя і здоров’я нашим захисникам і захисницям, допомагає з реабілітацією пораненим!

  Із спекотного напрямку, з бойової позиції приїхав на коротку зустріч із земляками Руслан Кравченко. Позитивний, відважний хлопець, серйозний у підході до виконання бойових завдань. Руслан не забув цього разу про презент для майбутнього музею. Якось мені сказали: «Та не кляньч ті шеврони в хлопців, не випрошуй на блок постах, купи в магазині, там є — які хоч на вибір!» Насамперед, щоб купити, треба мати за що. Але я не колекціонер шевронів. Суть у тому, що передані бійцями — вони мають кожен свою історію та символічність, це живі свідки реального життя їхніх власників, що пахнуть порохом війни… Лише таким шевронам місце в музеї! У них своя цінна безцінність.

  З одного підрозділу приїхали на здибанку із волонтерами та військовими Олександр Демчук і Андрій Литвинюк. Не всі, до кого ми додзвонилися, мали можливість вирватись хоча б на годинку. Загалом, цієї поїздки ми побачились із 20 земляками. Серед них — чарівна жінка, борсуків’янка Олеся Рейда. Історію про нашу захисницю і те, як вона потрапила на фронт, вважаю за необхідне розповісти окремо. Дуже тішуся знайомством!

  Саша Демчук і Андрій Литвинюк виїхали на «тараканчику», який наша волонтерська команда з допомогою Вітика Трояна доставила з Польщі хлопцям у село за Слов’янськом ще взимку. Збір коштів на це авто організувала Люда Копійковська, дружина Олега. Він сьогодні знаходиться на лікуванні після перенесеної операції. Загалом, не один Олег із цієї команди земляків отримав тут серйозне поранення. Це і, за збігом обставин, односельці Олег Бойчук, Віталій Стецюк, Саша Довгалюк. Зрештою, будь-яке поранення захисникам здоров’я не додає, а навпаки. Хай Господь допомагає і швидше загоїть ваші фізичні рани, козаки. Бо душевний неспокій, мабуть, надовго…

  Скільки разів дивилися смерті в образ ці захисники — сьогодні краще не описувати. На якій позиції тримають оборону на даний час — страшно і на карту глянути. Та навіть підійти до того місця — завдання з зірочкою. Не всім це під силу.

  Багато історій із нереальної реальності ми почули в хлопців, куди вони запросили нас на каву. З міркувань безпеки вимкнули телефони і мовчки слухали. Видно, що волонтерів тут чекали — вмить на столі з’явилися канапки, швидко закипіла вода в чайнику. Ми сховалися від дощу у їхній нехитрий сховок посеред хащів і руїн.

Тут у них так звана «база»: стоять металеві недобитки на колесах (деякі служать за дах над головою зі спальним місцем), вода у пляшках і бочках, продукти, холодильник. Знайти сухе місце, де не капає на голову, можна, але це непросто. Сльозоточило небо, вкрите темними хмарами, під ногами в’язке болото чіплялося до взуття, на одязі сухого місця не залишилося. Холод неприємно добирався до тіла. І це ми тут були лише якусь годинку-дві. А як хлопцям? Як в сирих окопах під прицілом московських снайперів та дронів?.. Кава зі смаком дощу в таких екстремальних умовах не п’ється — смакується кожна крапля. В такі миті ще більше розумієш, яка ж сука ця війна і ті падли, що її розв’язали та кому вона вигідна!

    Наближались сутінки. Пора вибиратися звідси. Роман Гончарук і Віталій Вів’юрко уже чекали нас у Слов’янську. Потім ми всі разом чекали також на хлопців з батальйону «Донбас», які мали забрати свою машинку. Вже добряче взяло за очі, сутінки з допомогою грозових хмар зробили завісу. Сашка в своєму бусі ввімкнув п’єца, щоб посушити промоклий одяг і зігріти душу.

  Як тільки змогли, Віталій Вівчар з побратимом виїхали з бойової позиції по машину.

  Лише після цієї зустрічі ми всі разом вирушили з небезпечної зони в напрямку тилу. В Павлограді зупинилися на ночівлю в одному недорогому хостелі. Я була одна в номері. Випадково поклала ключ в кишеню кофти ще звечора. Коли залишала кімнату зранку, то двері не зачиняла. Кофту, що висіла на вішаку, вхопила, а про ключ у ній забула, тож він поїхав зі мною. Через деякий час телефонують до Валєри з того готелю і кажуть платити штраф. 200 гривень. Ой, донині почуваю себе злодійкою. Наступної поїздки поверну ключ. Не впевнена, правда, чи повернуть вони 200 гривень…

  Того дня наші екіпажі знову розділилися. Віталій Хмелярський, Віталій Вів’юрко, Роман Гончарук і Саша Матевощук поїхали додому швидше. А Гріша Кушнірук просив, щоб ми почекали його родича з побратимом і забрали їх додому.

  В Дніпрі ми зустріли двох Іванів. Хлопці 18 місяців захищали Україну у різних ділянках лінії фронту, були поранені. А після звільнення зі служби з радістю поверталися до своїх родин. Дорогою розповідали про свої воєнні будні, озвучували мрії і плани. Журилися за загиблими побратимами, а тим, хто залишився, бажали такого ж щасливого повернення додому.

   Як годиться, я попросила їх залишити автограф на прапорі для музею. Заодно розповіла про наших активних юних волонтерів у громаді, бо ще був прапор, який дав Андрійко Шпирук, щоб його йому підписали воїни. Івани не лише прапор підписали хлопчині, а й передали свої донати і шеврони. З цим прапором і з власною колекцією шевронів Андрійко виходить «на роботу» — заробляє і збирає кошти на потреби військових і передає місцевим дорослим волонтерам. Історія діяльності цього хлопчика — не єдина історія про волонтерство дітей у Лановецькій та Борсуківській громадах. Приклад цих комашок мав би спонукати дорослих до активностей у напрямку підтримки військових. І хоч є чимало негативних історій про корупцію та злодійство посадовців, проте наш обов’язок — не втратити віру в Україну і тих, хто сьогодні зі зброєю в руках мужньо обороняється від російських зайд і їхньої країни-терористки. Згуртовані тут, ми потрібні їм там.

  Невдовзі планується черговий волонтерський рейс з автівками. Потрібне буде пальне. Бааагааато, бо їде ЗІЛ 1200 км, бус з лаветою 1200 км в одну сторону та назад, і джипи майже по стільки ж кілометрів. Наразі працює команда майстрів над ремонтом авт. Потрібні також кошти на різні замовлення від військових.

  Тому традиційно нагадую номер картки (а він незмінний). Дякуємо всім за довіру і стимул до подальшої роботи у вигляді донатів.

5168 7574 0793 5040

Наталя ГАМЕРА