На 8 липня якось спонтанно ми організували поїздку на Донеччину. Буквально за два дні в рейс зібралося 4 машини для хлопців.
Усе почалося з однієї, яку знайомі військові попросили Олександра Бурака пригнати їм у Слов’янськ. Декількома днями раніше хлопці з батальйону «Донбас», де служить лановецький зять Віталій, попросили Романа Гончарука пригнати їм машинку після ремонту. Напередодні виїзду Тетяна Демчук запропонувала забрати відремонтовану «ГАЗель» Сергію Бійчуку. А ще наш добрий друг Вітик Троян виявив бажання їхати одним маршрутом з нашою командою до Слов’янська, а звідти на Харківщину, щоб відвезти авто для підрозділу знайомих військових. Таким чином за два дні зібралося 4 автівки, дві з яких поставили на лавети до бусів Олександра Цимермана і Віталія Хмелярського.
В авральному режимі «на вже» господині Якимовець, Бережанки, Борсуків, Нападівки, Іванковець, Білозірки напекли печива, булочок, насмажили котлет, привезли свіжих яєць, сала, овочів, а дівчата з училища наліпили вареників. Стас Ткачук приготував свої традиційні кабаноси, Рома Гончарук привіз енергетичні напої, мали трохи мінеральної води, вологих серветок, кави і чаю, які купили волонтерки з Іванковець. Без сухих борщиків та супів від групи активних дівчат “Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки” та “Бандерівський борщ по-лановецьки” ще жодного разу не вирушали. Дякуємо, дівчата, усім вашим помічницям і помічникам. Іванка Ящук, дякуємо тобі і за печиво. Хлопці жартують, що іноді їжа швидкого приготування їм “поперек горла стоїть”, але зізнаються, що без тих супів на самих «нулях» аж ніяк.
Армія насправді не голодна, якесь постачання є, а ще військові часто самі купують продукти, які хочуть, але від домашніх гостинців з турботливого тилу ніколи не відмовляються. Нерідко буває, що бойова позиція знаходиться майже впритул до позицій ворога, тож до неї хлопці добираються пішки, вночі. Іноді ця відстань у декілька сотень метрів стає «дорогою життя», якою зайвий раз рухатись — це як у москалів «гра в російську рулетку». Тож з собою беруть мінімум продуктів, води і речей, бо найважливіше — озброєння, яке теж несуть на собі.
Дуже був здивований згуртованістю ланівчан та організацією виїзду наш друг з Польщі Вітик. Так, навіть спонтанно збираючись, проте плануємо маршрут, тримаємо зв’язок з рідними та самими військовими, а ще заручаємось підтримкою господинь, котрі «завжди на чеку». Логістика вже добре налагоджена, команда підібрана надійна.
Про готовність водіїв-волонтерів — окрема історія. Так співпадало вже декілька разів: через раптову відмову з поважної причини одного водія, або через забагато інформації забувала подзвонити завчасу своєму однокласнику (чомусь тільки йому)… Тож телефоную у день виїзду: «Рядовий Вів’юрко, готовий стати командиром бойової машини на добу?» «Готовий! Коли виїзд?» «Через годину вантажимось», — кажу. Тут, звісно, пауза… Але через годину Віталій вже був з канапками біля волонтерського центру. І так аж три рази… Повірте, це не зумисне, просто складалися обставини, що рішення приймалося миттєво. Цього разу теж так було. Казав Віталік, що бачив моє оголошення про виїзд, чекав дзвінка. А я в тій метушні була певна, що дзвонила йому вчора… Ой, ще пригадався випадок, коли вже вантажимось, дзвоню до Роми Гончарука, щоб підігнати його. А він каже, що поїхав порибалити… Словом, сплутав дні виїзду. Але це такий невтомний волонтер, що ніколи жодне спонтанне рішення не застане його зненацька. Добре, що в нас така команда, на яку можна розраховувати за будь-яких обставин будь-де та в будь-яку пору доби.
У день завантаження остаточно вияснилось, що на Донеччину їде і другий бус, якому під силу тягнути 1200 км на лаветі важкеньку «газельку». Віталій Хмелярський не був упевнений, що його завантажений бус без проблем притягне машинку вагою у дві з половиною тонни, але ризикнув, бо треба. І напарник йому в дорогу на збір мав якихось пів години. Дякуємо, Саша Матевощук, за мобільність. А після такої поїздки бус Віталія, все-таки, запросив ремонту. Скинулись власними коштами В.Собчук і О.Цимерман, 5 000 грн вділила Т.Демчук.
З соляркою та грошима на пальне теж виникли проблемки, бо не вистачало. Сто літрів солярки вділив Осип Гасюк (дякуємо принагідно Осипу Амброзовичу і за 200 л бензину на ГАЗ 66), 20 літрів від працівників поліції, 20 л — від Сергія Матвеєва (колективу рятувальників дякуємо за постійні донати на всі наші збори!), 2500 грн передали з Якимовець, 500 грн — з Іванковець, 200 грн — з Білозірки, 5000 грн від благочинного ПЦУ Ігоря Шаринського з парафії, 2000 грн від Віталія Данилюка, 100 грн принесла до волонтерського центру Галина Микитівна Кравчук, 2146 грн вторгував напередодні активний волонтер Андрійко Шпирук і долучив ці кошти до поїздки. Може когось забула вписати, то вибачайте. Але в таких справах важлива кожна гривня, яка витрачається винятково за призначенням.
Ще надходили кошти мені на картку після того, як я написала пост у мережу про виїзд. На дорогу ми витратили трохи більше 14 тисяч гривень (є чеки) плюс ще солярка, яку дали хлопці з підрозділу Сергія Бійчука вже в Краматорську, коли забирали «газель». Карткові кошти, що надходили два дні, ми додали до збору на авто. Дякувати Богові і кожному з вас, збір закрили за 20 днів. Машина служить Русланові вже два тижні. Могли б зустрітися з ним цієї поїздки, але хлопці саме працювали на бойовій позиції. Тож заїхали до його побратимів за передачками в музей.
На дорогах війни ми зустріли 20 земляків, усім усе роздали. Кого обняли і чому наші екіпажі розділилися на зворотньому шляху — читайте у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
