21 жовтня у боях неподалік Лисичанська, що на Луганщині, загинув 34-річний житель села Білозірка, навідник 2 відділення 2 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти 1 батальйону 81 аеромобільної бригади Віктор Іванович Довгалюк.
Опора, надія і розрада: у невимовному горі залишилася у Героя мама Ольга. Пані Оля – вчителька, а Віктор був її єдиною дитиною. Закінчив Тернопільський виш, працював деякий час бухгалтером в місцевій агрофірмі, останнім часом їздив на заробітки в Польщу.
Повномасштабне вторгнення не залишило байдужим Віктора — як і всі свідомі українці, він у перші дні війни (в березні) прийшов до військкомату. Не маючи досвіду армійського гарту, спочатку служив у роті охорони ЗСУ в Ланівцях, а в червні разом із 22 земляками з Лановеччини відбув на навчання в Житомир. Півтора місяці підготовки — і військових відправили на передову східного фронту, де ведуться запеклі бої. Земляки трималися купи, ділили навпіл і маленькі радощі фронтових буднів, і складнощі, і неспокій та втрати побратимів.
21 жовтня в районі населеного пункту Білогорівка, що неподалік Лисичанська (Луганщина), під час чергових обстрілів росіян Віктор Довгалюк загинув у бою.
Загальновідомо, що солдати на війні стають як одна сім’я. Їхня дружба, а відтак і турбота один про одного, міцна. Коли втрачають побратимів на своїх очах, це біль, розпач, горе, злість, що не забувається. Це вічна незагойна рана у свідомості тих, хто виборює мир і незалежність України від московських гнид.
Військовослужбовці з підрозділу, друзі з Білозірки, односельці — всі в скорботі. Віктор був добрим, відповідальним, виконавчим. Був веселим і щирим. Він не звив власного сімейного гніздечка, але був для своєї мами єдиною розрадою, надією та любов’ю. Нині пані Оля залишається з сином лише в думках, але материнське серце відмовляється вірити у непоправність втрати. «Швидка» до її оселі зачастила, як тільки матері повідомили страшну звістку. Ніякі медикаменти чи обійми, ніякі слова співчуття, ніякі сльози не в змозі заспокоїти і розрадити жінку.
Молитовно ми з Вами, пані Олю. З Вами думками й моральною підтримкою. Декілька віршів присвятили односельчанки загиблому Герою. Віриться, що Господь не залишить матір-сироту, дасть сили прийняти жахливу реальність і навчитися жити з одним крилом…
Прийшло лихо із торбами
У сільську хатину…
Відібрала війна в мами
Єдину дитину!…
Над кутком нашим повисла
Чорна хмара болю…
У кліщах своїх затисла
Материнську долю…
Гірко плачуть односельці –
Непоправна втрата!…
Живцем вирвали нам серце –
Вбили друга…брата…
Відібрали в неньки сина –
Єдину дитину!…
Одягли сільську родину
У чорну хустину!…
Хочеться від того болю
В чисте небо вити!…
Ворогів проклятих, в полі,
У крові втопити!…
Як же боляче і гірко
Сприйняти цю втрату!
Згасла Його серця зірка…
Зірка – друга й брата…
Душу вирвали з грудей
Вороги прокляті! –
Не відчинить Син дверей
У маминій хаті…
Вже не ступить на поріг…
Не покличе маму…
Більше не почуєм сміх,
Подібний бальзаму…
Був живий…і вже – нема!
Боже, як змиритись?!
Як же матері Його
В очі подивитись?!…
Як розрадити її
У такому горі?!
І слова сказать, які –
Й не завдати болю?!
Боже-Боже, поможи!
Підкажи, благаю!
Віри в душі нам вложи,
Бо кров’ю стікають!
Чорна хмара над селом –
З розпачу і болю…
Покалічила крилом
Материнську долю…
Зоряна ДОВГАЛЮК
***
Відлетіло з птахами увись
Дитинство наше ніжно-золоте.
До нас з небес ще хоч озвись,
Хай пам’ять довго ще живе.
І хованки, і лови, і санки,
Веселі будні і щасливі миті
У спогадах не раз перекрути,
Вони ж так радісно прожиті.
Наш гамір, сміх і деколи дитячії образи,
Складалися щодень у пазлики життя,
Сьогодні мовчки, обірвані всі фрази,
І так болить, нема вже вороття.
Твій пазл життя лишився на землі,
Душа вже тихо споглядає з неба,
І тільки смуток чорніший чорної ріллі
Лишився тут, а з ним гірка жалоба.
Оля БІТКІВСЬКА
***
Вічна пам‘ять, дитино, тобі – не римується…
Смерть і Ти – то так страшно і дико звучить…
Біль і розпач на темних принишклих вулицях…
А новина страшна у висках стугонить.
Як мамі сказати? І хто насмілиться
вбити надію і вирвати
з серця життя?
Будьте прокляті, вбивці!
Всі до єдиного!!!
Ненька хоронить найрідніше – дитя…
І що ій до того, що НЕ ВМИРАЮТЬ ГЕРОЇ?!
Що пам‘ять про них в серцях ВІЧНО ЖИТИМЕ?
І що син іі …НЕ ВЕРНУВСЯ ІЗ БОЮ?..
Біль той нестерпний довіку носитиме.
Тримайся, матусю! Я назавжди з тобою!
Тримайся, рідненька! – кричать небеса.
І свічка ридає воскова сльозою…
І тугою криє жовтнева гроза.
Людмила МАКСИМЛЮК
Щиро співчуваємо Вам, пані Олю, розділяємо біль втрати з побратимами, котрі сьогодні продовжують обороняти країну, знаходячись у горнилі війни. Герої не вмирають духовно. Але як прийняти їхню фізичну відсутність… Особливо Жінці, яка народила, виплекала таку хорошу дитину і сподівалася, що доживатиме віку під надійним захистом синівської любові…
Плаче осіннє небо, плачуть рідні і навіть ті, хто не знав Воїна особисто. Мокнуть сумно квіти, готові лягти біля портрета загиблого мужнього хлопця. Сумно чекає бездиханного молодого Захисника весільний-не весільний коровай… Зустрічатиме і проводжатиме земляка Лановеччина та рідна Білозірка за всіма українськими традиціями і військовими почестями.
Вічна пам’ять Герою. Нехай йому буде легко у Небесному Легіоні.
Наталя ГАМЕРА
