Нас познайомила війна
У 2014-му, коли війна росії проти України тільки починалася, Лановеччина організувала тиловий фронт. Коли я написала оголошення про пошук водіїв із власним бусом, хто міг би поїхати у зону бойових дій, першим відгукнувся Віталій. Зателефонував і сказав, що його бус вміщає 1,5 тонни і він поїде, куди треба. На базі школи №1 у Ланівцях волонтери довантажили авто Віталія, і він разом із Володимиром Гуменюком відправився в Маріуполь на базу полку «Азов». Поїздка була важкою, до того ж і машина поламалася.
Але то був лише початок волонтерської допомоги Віталія. Щоправда, за ці роки ми жодного разу не зустрічалися і не мали спільних справ. А відновили спілкування лише нещодавно, завдяки москалівчанці Олені Юхимівні Приймак, котра написала маленький допис про те, що Віталія Данилюка відзначено медаллю за волонтерську допомогу. Я тоді дещо додала до цього тексту і дізналася через соцмережі, що чоловік в Англії і допомагає ЗСУ.
Уже декілька місяців, як ми співпрацюємо. Під час однієї розмови Віталій мимоволі розповів все, що з ним відбулося після поїздки в зону бойових дій. А я таку несподівану «сповідь» записала. Ну, це вже професійне…
«Сину, залишаєшся за старшого»
Віталій Данилюк з дружиною і двома маленькими дітьми жив у селі Москалівка, що на Лановеччині. У 2013-му був на Майдані. Після поїздки до Маріуполя почав з дружиною допомагати військовим. Знайомі були тоді в Краматорську, тож Данилюки купували і передавали їм казанки, вологі серветки, продукти, засоби гігієни. Все, що в силах було придбати за сімейний бюджет.
— Коли вперше їхав у зону бойових дій, — пригадує Віталій, — на подвір’ї зібралися сусіди, знайомі. Я покликав до себе сина, якому було 3 роки. Діма, кажу, слухай маму, ти залишаєшся за старшого. А другій нашій дитині — лише три місяці. Я ж не знав, що мене чекає в дорозі, але усвідомлював, куди їду… Важкий тоді був рейс: мій бус поламався, а це ж чужа сторона, ніхто не допоможе… Ще й неподалік, за Володарським саме в той час окупанти розстріляли машину, загинуло 7 українців. Страшнувато було, але зрозумів, що хлопцям треба допомагати. Вдома сказав, що буду їздити, буду робити все, що в моїх силах, щоб підтримати захисників.
Віталій крутився і на своїй господарці (купив трактор, обробляв землю), і чимало зароблених коштів вкладав у допомогу армії, їздив на схід, де велися бойові дії. Але, зізнається, дружина і теща переживали за нього і запропонували подати документи, щоб поїхати в Лондон. Це було наприкінці 2014-го – початок 2015-го. Коли прийшло підтвердження, що може виїхати, Віталій не повірив. Але подумав, що поїде на рік, заробить грошей, зробить ремонт у хаті, купить машину…
«Де ти, а де — Лондон…», — фраза, що стала рушійною в досягненні мети
— Мови не знаю, їду навмання, — пригадує Віталій. — Познайомився по дорозі з хлопцями з Чорткова. Питають мене, де буду працювати. А я не знаю. «Ти хоч знаєш, що таке Лондон? — і сміються з мене. — Де ти, а де — Лондон!» Я справді не знав, що таке Лондон, але добре знав, що маю руки, маю голову і хочу заробити. Вони мене тоді розізлили тою фразою… За 8 місяців я набрав свою бригаду, за рік став бригадиром. Опанував і англійську мову. Через три роки, відколи приїхав у Лондон, став менеджером на будівельному об’єкті. Невдовзі забрав сюди і дружину з дітьми. Із другом Славіком Почекайло, він з Чорткова, ми працюємо всі ці роки разом, орендуємо будинок — я на першому поверсі, він на другому.
На третій день великої війни купили першу машину
— 24 лютого я вже хотів їхати додому, — пригадує Віталій. — Але сіли ввечері зі Славіком на кухні і думаємо, що можемо зробити для фронту тут. Славік запропонував купити машину хлопцям на передову.
На третій день чоловіки за власні кошти придбали першу машину, але не знали кому, куди і як її відправити в Україну. Знайшли через соцмережі інформацію, що українці в Лондоні відкрили збір на авто. Скомунікували з ними, потім з бійцями тероборони в Тернополі. Таким чином, першу машину відправили на батальйон «Тернопіль». Але найважчим виявилося перевозити авто через кордон.
— Робочі дні ми на роботі, у вільний час ведемо пошуки підходящих авто, купуємо їх, — розповідає Віталій. — А на вихідні женемо до кордону. Було, що з українського посольства просили нас перегнати придбані ними машини. Скидалися грішми також на роботі, де я працюю, купували під замовлення знайомим бійцям. Додому поверталися по-різному. Бувало, квитків нема на потяг, просимося до провідників. Чотири години тоді в тамбурі стояли. В понеділок же на роботу…
Віталій розповідав, що і на евакуаторах перевозили автівки, і паромом — по 9 годин в черзі чекали. І в шторм переправлялися. Було, що машина поламалася на автобамі: холодно, сам, ніхто не зупиняється, а цю ж машину так чекають військові. Ремонт, евакуатор — все це додаткові фінансові затрати, здебільшого власні, і час. Одного разу автостопом добиралися з Польщі до Великобританії. Познайомились із чоловіком, який живе у США. Підвіз їх до Кракова. Розповідав дорогою, що одного разу знайомі в Україні дорікнули, що йому, мовляв, добре з Америки казати «тримайтеся», то він сам купив спочатку машину для ЗСУ і теж зайнявся волонтерством.
«Тазики для ЗСУ» — насправді не тазики: як волонтери 300 машин через кордон перегнали
«Тазики для ЗСУ» — це спільнота однодумців-волонтерів, що базуються в Кракові, двигуном яких є ІТ-спільнота. Шестеро хлопців-айтішників вибирають старі авто у Кракові й на околицях. До них згодом приєдналися і двоє хлопців і дівчина, котрі живуть у Лондоні. Власне так зване «британське угрупування» — Віталій, Ярослав та Аня (з Харківщини) купують машини в Лондоні і везуть їх у Краків під час своїх вихідних.
— Працювати в спілці краще, надійніше, — каже москалівчанин. — Транспортування автомобілів під егідою «Тазики для ЗСУ» — це великий логістичний ланцюжок. З Кракова машини переганяють в Україну переважно досвідчені волонтерки. Дівчатам простіше проїхати кордон і повернутися назад у Польщу. В Україні є водії, котрі доставляють авто безпосередньо на передову. Щоб ви розуміли: ми маємо чітко прописаний план, дедлайн, покрокову документацію на кожне авто, відповідальних осіб, водіїв. Ми слідкуємо, чи машина потрапила саме тим, хто замовляв. Кожен і кожна з нашої спільноти має роботу, основні обов’язки, а також власні сім’ї, а допомога ЗСУ — лише у вільний від роботи і родини час. Це наш внесок у спільну перемогу.
На початку великої війни хлопцям траплялися такі машини, що потім швидко ламалися, затратно було їх ремонтувати, та й запчастин в Україні на них не так легко знайти. Військові скромно просили «хоч би що-небудь, аби їхало», але це дешеве «що-небудь» глохне на передовій. Тож волонтери ввели для себе правило не купувати машини, старіші за 2000-й рік, а з цілою рамою, нормальною ходовою. Допускають, що можна поміняти фільтр, масло, щось по дрібницях… Тобто, «тазиків», по-народному «корита», не купують.
Повнопривідні джипи, пікапи з відкритим кузовом або низьким задом, які можна переробити під евакуаційні потреби… Загалом спільнота «Тазики для ЗСУ» за 10 місяців повномасштабної війни перегнала в Україну майже 300 автомобілів, особисто Віталій Данилюк і Ярослав Почекайло купили в Лондоні й відвезли в Краків — 60 авто на суму понад 350 тисяч євро. Наїздили більше 150 тисяч кілометрів. Попри авто, купували бронежилети, дрони, навіть підводний, кожну машину відправляли не порожньою до бійців. Від свого сімейного бюджету тільки Віталій виділив значну суму. Але це всі в їхній команді не тільки волонтери, а й спонсори, благодійники. Багатьом підрозділам знайома їхня фірмова наклейка на кожному авто, яке вони пригнали.
«Для мене називати себе волонтером — це забагато честі», — вважає Віталій Данилюк
За заслуги перед Збройними Силами України Валерій Залужний нагородив команду Тазиків іменними відзнаками. На початку серпня нагрудні знаки привезли з Генштабу в Краків.
— Я усвідомлюю, що 90% людей в Україні не розуміють такої абсолютної безкорисливості, бо мають, на жаль, негативні приклади, — каже Данилюк. — Я не хочу, щоб про мене писали, а тим більше хвалили. Для мене називати себе волонтером — це забагато честі. Ти ж не робиш, щоб про тебе знали, ти робиш, що тобі підказує серце. Це в тебе в крові. А якщо ти чекаєш подяки за свою жертовність, то ти не заслуговуєш вдячності, ти продаєш зроблене тобою добро. За славу, наприклад…
Віталій — дуже балакучий співбесідник. Але я ледь випросила його, щоб озвучив деякі дані. Він начебто і розуміє, що таку працю треба афішувати, не замовчувати, бо це хороший приклад самовіддачі. Але зізнається, що іноді йому важко зрозуміти людей в Україні, які, наприклад, домоглися вимкнення світла у сусідньому будинку — «щоб було справедливо: нам вимикають, то і їм нехай також». Не розуміє, чому одні воюють, інші допомагають, а є хитрі, які шукають шляхи, щоб сховатися і не робити нічого. Ну, хіба читати коменти, поширювати фейки і писати гнівні дописи в соцмережах, дискредитуючи всіх і все, що робиться доброго…
— Часом начитаюся тих «експертів», то задумуюсь, чи потрібне те, що я роблю? — зізнається Віталій. — Ні, бажання продовжувати справу не відпадає, просто іноді ловлю себе на думці, що втомлююсь, рідко з дітьми спілкуюсь. Друга донечка народилася нещодавно, з сином хотів би теж більше часу проводити, а я постійно як не на роботі, то в дорозі. Насправді знаю дуже багато хороших людей, які мотивують не зупинятися і не реагувати на хамовитих і байдужих. А ще додають енергії повідомлення від хлопців. Наприклад, «дякуємо, ваша машина вивезла 20 чоловік. Якби не вона, було б 20 200-х…». Після таких слів тебе ніщо не зупинить. Поки війна, ми тут, за межами України, дуже далеко від передової тримаємо свій фронт. Головне — не чекаємо миру, а допомагаємо спільно наближати нашу перемогу!
Сподіваюсь, невдовзі ми зустрінемося з Віталієм, коли він привезе в Ланівці машину, придбану для одного із підрозділів, що на нульовій позиції східного фронту. Разом її і доставимо хлопцям.
Наталя ГАМЕРА
