У селі Борсуки, що на Лановеччині, працює невеличка команда юних волонтерів, які не можуть сидіти без діла і чекати перемогу, а наближають її власною працею.
Вечорами, а це орієнтовно з 20 до 23 години підлітки віком 14-17 років збираються в садку у волонтерки Галини Бурак і виплітають маскувальні сітки воїнам. Діти, каже пані Галина, так «набили руку», що впродовж трьох-чотирьох годин можуть видати готовий виріб.
Підлітки вчилися і починали плести основи і маскувальні сітки ще минулого року в молитовному домі у супроводі Катерини Допіро. Потім місцем їхньої волонтерської роботи був спортзал школи.
А нині донька Галини Бурак Ілона збирає команду активістів у їхньому садку. Вдень кожен зайнятий своїми справами, та й Галина на роботі, а вже як обійде домашню господарку, то стає до волонтерської роботи. Іноді долучиться хтось із сусідів чи рідних дівчат. Але загалом охочих поволонтерити небагато.
— Спочатку плели й основу самі, і тканину зносили небайдужі, щось шукали на секонд-хенді, — пригадує Галина. — Краяли старий одяг, відтинали гудзики, замки… Це забирало багато часу, ножиці тупилися й ламалися. Згодом придбали тканину. За рулон флізеліну заплатили чотири тисячі гривень з доставкою. З 600 м вийшло 10 сіток різного розміру. Тканина легка, колір відповідний, не потребує фарбування, та й військові здебільшого замовляють саме такі, бо сітка виходить не важка, не затримує вологи, можна накидати на техніку, легко знімати і при потребі знову використовувати.
Віднедавна Галина купує й основу сітки. Вона вартує до 500 грн, цупка. Це набагато спрощує роботу. Дуже вдячна тим небагатьом жертводавцям, які довіряють їй, дають кошти. Жінка, попри сіткоплетення, від початку великої війни організовує таких же небайдужих господинь і печуть на фронт смаколики, готують домашню їжу. Коли відправляються волонтерські буси з Борсуківської та Лановецької громад, чи приходять у відпустку односельці та повертаються на передову, чи готує посилки з важливими речами, заодно і смаколиків вділить хлопцям і дівчатам. Ще не було такого рейсу, щоб не долучилися господині з Борсуків і сусідньої Нападівки, де організацію волонтерства взяла на себе старша сестра Галини — Олеся Стогній. Втративши одного сина на війні, іншого — в цивільному житті, жінка не припиняє дбати про чужих дітей, як про своїх. У цьому їй тепер допомагає молодша донька Оля.
Галина Бурак — також багатодітна мама. Домашніх турбот вистачає. Але вона встигає всюди і не буває дня, щоб не мала роботи. Навіть коли взимку руку зламала, то не сиділа без діла. Її чоловік Олександр — майстер-автомеханік, допомагає ремонтувати і переганяти автомобілі на фронт. Якщо в дорозі були неполадки з машинами, Саша першим брався за ремонт. Двадцятиоднорічний син Сергій мріє бути військовим, готується добровільно піти на службу в «Азов». Своє тверде рішення озвучив батькам, сподіваючись на розуміння та підтримку. Середульша шістнадцятирічна Ілона закінчує школу, інтенсивно вчиться, але кожної вільної хвилини допомагає мамі у волонтерських і хатніх справах. Одинадцятирічний Дмитро — то, як жартують вдома, дзиґа. І послушником в церкві, і волонтером з мамою, і татова копія — до всього йому є діло, всім цікавиться, все хоче вміти і зробити.
— Минулого року Юля Пескливець, Ніка Дементюк, Настя Федишин, Дмитро Серафим, Діана Салайда і моя Ілона ходили збирати малину, а зароблені гроші передали Валерію Собчуку, — розповідає Галина. — Ми всі знаємо, що до нього часто звертаються військові, вам довіряють люди і ви знаєте, як розпорядитися коштами і що найперше потрібно на фронті.
Цьогорічні канікули ці діти також проводять з наближенням перемоги. На їхньому рахунку з початку року — поки що 15 сплетених маскувальних сіток різного розміру. Було, що тканину різали у школі під час повітряної тривоги. Зараз Ілона натне вдень, а ввечері до годинки восьмої починають збиратися активісти і кипить робота у садку: натягнуть основу на шнурки, де зазвичай Бураки сушать бізизну, і метушаться, аж поки не заплетуть останній отвір. Комарі жалять, але волонтерів це не зупиняє. А після роботи сідають всі разом вечеряти.
— Мені часом кажуть: ти вхляла, відпочить трохи, а я не можу, — каже Галина. — Як відпочивати, коли фронт потребує допомоги тилу? Там у хлопців і дівчат відпочинку немає, тож і ми мусимо діяти. Нас не так уже й багато таких, якщо чесно. Прикро і шкода, та зупинятися й опускати руки не маємо права! Дякуємо Богові, що можемо самі працювати і дітей коло себе згуртовуємо. Хай їх теж небагато активних, але радію, коли питають: «Тьотя Галя, що вам помагати? Замісіть тісто, я буду пекти коржики». Значить, ми потрібні не тільки захисникам, а й підростаючому поколінню — як приклад.
Наталя ГАМЕРА
