Сьогодні кожен свідомий українець, і не лише за національністю, вважає за необхідність допомагати захисникам і захисницям, які тримають оборону на передовій лінії фронту російсько-української війни. І це жорстока та цілеспрямована воєнна окупація на знищення нашої нації. Ворог українців — це не одна істота, що розв’язала цю війну. А це вся росія — країна-агресор та українські колаборанти спільно з московським патріархатом.
Лановеччина не припиняла підтримувати воїнів земляків ще з початку російської агресії — з 2014 року. Були періоди певного затишшя, але з моменту повномасштабного вторгнення рф ланівчани активізувалися. І надзвичайно приємно, що волонтерство у Лановецькій та Борсуківській громадах — це вже не справа і клопіт декількох активістів, а ціла армія тилових бджіл. Іноді, щоправда, доходить навіть до своєрідного змагання серед амбітних волонтерів. Але лише серед амбітних… А багато, особливо тих, які займаються безкорисливою діяльністю ще з часів Майдану, негаласливо продовжують свою добру справу на користь українського війська.
Десятки тисяч кілометрів сплетених маскувальних сіток, сотні автомобілів, незліченна кількість військового приладдя, амуніції, спорядження та засобів і речей для покращення побуту бійців на передовій. Це близько сотні тисяч порцій сухих обідів, тонни засобів гігієни, ліків та готової продукції від господинь, тонни пального для доставки, сотні виїздів з Лановеччини в різні куточки України, де тримають оборону і несуть службу наші земляки, а також до кордону чи в країни Європи за гуманітарним вантажем. Це більше мільйона донатства в закупівлю життєво необхідних речей, які допомагають воїнам. Це близько двох сотень тисяч гривень (станом на сьогоднішній день) допомоги від юних волонтерів нашого краю — Лановецької та Борсуківської громад.
Всього не злічити, та й ці показники з похибкою, але що б не робилося — все заради Перемоги. Нині з Лановеччини до лав ЗСУ мобілізовано шість сотень земляків. Одинадцятьох Героїв лише цьогоріч війна в безсмертні списки записала, повернувши додому не живими. Декілька воїнів вважаються зниклими безвісти і їхня доля, на жаль, не відома вже кілька місяців.
Наші мужні земляки-захисники і сміливі захисниці тримають оборону по всій лінії фронту. Волонтери тримають зв’язок практично зі всіма бійцями з Лановецької та Борсуківської громад. При нагоді та за необхідності намагаються провідати своїх на воєнних позиціях. І мчать водії-волонтери в різні куточки України.
Одним із нещодавно організованих був напрямок на Запоріжжя. Власник буса Богдан Полоз і водій Володя Комков за кермом провели дві ночі і майже два дні. Ми разом «намотали» близько 3 тисяч кілометрів, на 13 пунктах особисто зустріли 23 земляків, багатьом через них передали іменні посилки та гостинці від господинь. На прохання дружини загиблого героя Дмитра Головка, Аліни, заїхали в її рідне містечко Гуляйполе, де познайомилися з чудовими людьми — Олександром і Тонею. Але про них — окрема історія.
А зустрічі з нашими хлопцями на територіях, де ведуться активні бойові дії, — це суцільний позитив. Варто тільки переглянути світлини.
Заїхали і знайшли всіх, за кого потурбувалися рідні, друзі чи знайомі. Обняли всіх, з ким запланували побачення. Навіть більше. Рухаючись в одному із напрямків до бійця, котрий нас чекав, раптом телефонний дзвінок до Богдана:
— Бодька, здоров! То не твій бус щойно пролетів біля мене?
— Вовка, а то ти там в просі сидиш? (просо, звісно, образно сказано)
— Я!
— Бачиш, а ти казав, що я до тебе не доберуся… Волонтери — вони такі… Головне — сказати, де ти, а ми знайдемо. Будемо зараз повертатися назад, вийди на дорогу.
Це просто неймовірно! Два друга — боєць і волонтер випадково зустрілися на передовій. Та ще й за таких обставин! І в нас знайшлося, що дати хлопцеві, аби не відпускати з порожніми руками. Так сталося, що через непорозуміння одну коробку не забрав Анатолій, бо не знав про її існування, а мене запевнив, що вже взяв посилку. Втішився прибору нічного бачення, а ми ще вивантажили домашніх смаколиків, тож іменну посилку, яку зібрала Лариса Поцелуєва від імені свого сина Валерія, Толік не взяв. А водії серед інших її в ту мить не помітили. Ми думали, що привеземо цю передачу назад в Ланівці, але Лариса Петрівна порадила віддати, кому вважатимемо за потрібне. Ось таким чином ніхто не залишився без турботи щедрих земляків.
А про Анатолія — теж історія. Два ланівчанина — Сергій і Толік служили поряд і не знали, що з одного міста. Завдяки волонтерам дізналися, приїхавши разом на зустріч з нами. А Сергій — боєць зі стажем, має військовий досвід участі в АТО. Наш волонтерський екіпаж зустрічався із цим хоробрим земляком на бойових позиціях у 2015-2016 роках. Після демобілізації, будучи на роботі за кордоном, чоловік повернувся після 24 лютого і добровільно пішов захищати країну. І він такий не один.
Коли готувалися до поїздки, Сергій не просив, щоб заїжджали. Не хотів, аби волонтери ризикували. Але ж як оминути старого друга?!. Та й ті важливі начебто дрібниці, які замовив, згодяться. Артилеристи приїхали в обумовлене місце на такій громіздкій бронемашині одразу після того, як «трохи пополохали» рашистів. Дуже втішилися налисникам від якимівських господинь (Оксана Ковальчук, велике спасибі, ми довезли їх, як ти і казала — свіженькими!). «Козаки! У нас сьогодні справжнісінька свята неділя — з налисниками! Ще б молочка до них!» — так Сергій відреагував на домашні сирні рум’янці. В такі моменти хочеться і плакати, і сміятися одночасно.
Підрозділ, в якому несе службу Василь, декілька днів, як заїхав на позицію. З харчами ще була проблема. Тож і посилки від нападівських господинь, і запашний хліб, булочки та налисники з Якимовець хлопці приймали із задоволенням. А волонтери не упустили нагоди поміряти вагу смертоносного металу, яким українські вояки «передають привіти» окупантам.
Поки розвантажували посилки від рідних та деякі продукти хлопцям, Костя очима шукав у волонтерському бусі найважливіше — запчастини до бойової машини. Цей моторний вояка — учасник бойових дій, якого в 2015-2017 роках ми провідували на бойових позиціях Донеччини. З початку повномасштабної війни він з сім’єю повернувся в Ланівці з донецької Волновахи й одразу ж попросився на фронт.
Щоб волонтерський бус не кружляв по бездоріжжю в пошуках ще однієї групи ланівчан, вони під’їхали до нас в місце, де побачилися з земляками-побратимами. Хоч і несуть службу в одній бригаді, але «сидять в різних кущаках» (так жартують їхні дружини). Того ж вечора ця бригада рушила в іншому напрямку передової фронту. Тож ми вчасно зустрілися і теж завантажили гору посилок від їхніх турботливих родин.
Найцінніше «начиння» гуманітарного вантажу було для підрозділу наших земляків Сергія та Андрія. Значну частину із потреб, які озвучив їхній командир, волонтер Валерій Собчук виконав: квадрокоптер, генератор, тепловізор, спальні мішки, намети, дещо з дрібного військового спорядження. Звісно, і домашні гостинці артилеристам.
Поки ми розвантажували бус і командир приймав підмогу від ланівчан, хлопці прийшли з бойової позиції. Втомлені, закіпчені. Але свої. Такі рідні. І такі дорогі. Обіймаю їх, а вони ніяковіють через брудний одяг. «Та я теж, — кажу, — не щойно з салону краси… Просто хочу передати енергію рідного дому». Чомусь захотілося сфоткати очі бійців, у глибині яких втома з радістю обнялися.
Як представники від команди земляків-бійців, виїхали до нас із позиції Олександр і Михайло. Саша — бравий воїн з досвідом бойових дій під час АТО. Не раз зустрічалися з ним на нульовій лінії оборони у 2015-2017 роках. Хлопці зараз не мають біди з харчами. Саша запевняє, що місцеві жителі їм постачають городину безкоштовно, без проблем надають доступ до питної води (а з нею там сутужно). Серед інших важливих речей земляки передбачливо замовили буржуйку. Аякже — скоро осінь, мокро, сиро.
Виготовили цю стратегічну штуку спеціалісти газової служби в Ланівцях. Олександр Березюк (до речі, велика йому і його працівникам вдячність!) запевнив, що вони можуть виготовляти буржуйки. Але для цього потрібні порожні газові балони. Так ось: хто має такі, прохання повідомити волонтерам чи доставити на територію газового підприємства.
Мало не обминули увагою Романа. З цим хлопцем зустрічалися колись у Пісках Донеччини. У нас був не точний номер його телефону, але в авральному режимі, навіть проїхавши його позицію, наш екіпаж усе-таки повернувся і передав Романові посилку від нападівчан і дружні земляцькі обійми.
Згадали, що нічого впродовж дня не їли аж під вечір, коли мчали до танкістів. Там наш Віктор з нетерпінням чекав на колеса і запчастини до бойової машини. Валерію Собчуку респект: дістав усе необхідне оперативно. А Віктор — досвідчений військовий, кадровий офіцер. До зустрічі з нами встиг «накинути» русні «подарунків». А нас вчив розрізняти по звуку ворожі прильоти і роботу наших «Градів». Темніло. Окупанти активізовувались…
Уже глибокої ночі ми перевантажували холодильник для підрозділу Василя. Ох і накатався ж він у буді буса по фронтовому бездоріжжю, доки втрапив на місце призначення. І ми, хоч і забули сфоткати свого бійця, та й темрява не сприяла якості світлини, проте зітхнули полегшено: місію виконали! Якби ще один чоловік надав нам відразу точні координати свого місцезнаходження або місце зустрічі, то і йому б віддали передачу від знайомих з Лановець. Але тут проблемка була з логістикою від самого адресата. Шкода, бо день був надзвичайно продуктивним, емоційним, трохи тривожним, але загалом вдалим.
Дякуємо, Господи, що благословив нашу подорож. Дякуємо, захисники, за те, що тримали над нами небо. Ви найкращі! Гордимося вами! Любимо і намагаємось наближати Перемогу разом з вами.
Господині! Ваші смаколики і сухі борщики — це не звичайна їжа. Справжні воїни не жаліються на нестачу продуктів сьогодні. Ваші гостинці для них — це дух дому, це запах рідної хати. І хлопці вдячні вам за турботу.
А донатством юних волонтерів Лановеччини наші бійці просто в захопленні і з гордістю розповідають побратимам. Діти! Ваш вклад у спільне наближення Перемоги важко оцінити. Він безцінний! Ви маленькі величезні молодчинки!!! Дякуємо вам усі!
Окремо про водіїв: “Перевізники бувають різні. Є такі, хто перевозить сонце, сонячні усмішки, настрій, позитив навіть тоді, коли довкола темніє. Є такі, хто везе надію, підтримку, допомогу туди, де найважче. Є такі, хто ризикуючи життям, везе складові Перемоги. Для таких на світлофорах життя завжди має бути зелене світло.” Не знаю автора цієї цитати, але вона явно характеризує волонтерів-водіїв, що мчать на «нулі», ризикують, бояться, але вірять у важливість своєї нелегкої місії, вірять у Збройні Сили України, вірять у Перемогу і довіряють свої життя Всевишньому.
А де є віра — там усе гаразд! Дякуємо також тим сердечкам, хто молився за нашу щасливу подорож! Успіх наш — у єдності!
Наталя ГАМЕРА
