Він відійшов у вічність несподівано, передчасно. Батьки, дружина, діти, друзі, знайомі, односельці досі не можуть згодитися з цією важкою втратою. На українській землі триває війна, в якій воїни Збройних Сил нашої держави протистоять московським агресорам, що діють нагло і підло. У цих боях, на жаль, втрачаємо своїх славних синів. Втрачаємо і поза межами бойових дій. І Лановеччина зустрічала й оплакувала 38-річного військовика – командира 5 навчального механізованого взводу 5 навчальної механізованої роти 2 навчального механізованого батальйону в/ч А1048 капітана Олександра Івановича Пчолу. А друзі, котрі не бачилися із Сашою навіть по 10 років, у прощальному слові говорили: він знав, що таке бути українцем і патріотом, був гідний в усьому. Він працював на перемогу, яка буде, але ціна її – втрачені найкращі сини України. Про це маємо пам’ятати всі…
Саша виростав у гарній родині Світлани та Івана Пчоли у Вишгородку. Гарно вчився у школі, багато читав –і казки, і героїчні твори,- захоплювався спортом – брав участь і перемагав у змаганнях. Гартувався змалку – обливався водою, певний час випробував себе у веганстві. Очевидно, що мріяв хлопець про героїзм, бажав стати мужнім захисником України, опорою для родини. Тож після 9 класу ввійшов до числа курсантів Прикарпатського військового ліцею, що в Богородчанах, успішно навчався, а 4 спортивні заліки склав на рівні третього класу як майстер спорту. Продовжив свою мрію стати прикордонником у Хмельницькій Академії прикордонних військ. Тут удосконалював свої знання й навички на юридичному факультеті і в спецгрупі по підготовці кінологів. Мав багато друзів, які його любили за наполегливість, щирість, відвертість, готовність завжди прийти на допомогу в нелегку хвилину. У дружньому колі його називали лагідно «Пчолкін».
Після закінчення Академії Олександр Пчола був скерований на службу в південні прикордонні райони України. Під час одного з відвідань батьків познайомився з дівчиною Русланою, яка жила в Рівному, а гостювала у бабусі в Бережанці. Покохали одне одного і в жовтні 2010 року одружилися. З того часу Руслана разом з чоловіком служили і жили на заставах, прикордонних пунктах – у Котовську, Лиманському, Кучургані, а в Роздільній народився їхній первісток Максим.
Коли синові виповнилося два роки, Олександр звільнився зі служби і на деякий час переїхав до Рівного. Пішов працювати у торгову сферу, сім’я поселилася на деякий час у Вишгородку, а потім у Ланівцях, де народилася донечка Каріна. У подружжя були щирі, ніжні стосунки, а діти ще більше зміцнили їхню любов. Максим любив з батьком грати у футбол, а Карінці дуже подобалося приміряти таткову військову форму, носити кепку. Разом проводили щасливі дні відпочинку в Карпатах, на водоймах. Якою радістю і любов’ю світяться обличчя Олександра і Руслани та дітей на світлинах! Тепер вони дуже сумують, – семикласник Максим і Карінка-другокласниця, яких підтримують друзі…
Але наступив лютий 2022 року. Олександр звільнився з роботи і вже 11 березня відправлявся на військовий полігон в Яворів. 13 березня цей навчальний центр зазнав страшного бомбардування російськими літаками. Було багато втрат, Саша чудом залишився живим – вийшов в той час з приміщення на сходовий майданчик…
У червні Олександр Пчола прибув у навчальний центр «Десна» на Чернігівщині, хоча мав можливість залишитися на Львівщині – не зміг, не захотів. А тут, в м. Остер, повністю віддався відповідальній службі – підготовці мобілізованих до військової справи. Крім занять із солдатами, тренував службових собак як кінолог. Довірливі стосунки, вимогливість і щирість, доступність, професіоналізм, відповідальність – за все це його поважали командири, колеги-військовослужбовці, любили солдати…
Протягом своєї служби на заставах чи на цивільних роботах і вже під час воєнних дій у 2022-2023 рр. Олександр постійно підтримував зв’язки із своїми однокурсниками з Академії, які вже служать в різних структурах – СБУ, Академії прикордонних військ, НГУ чи в складі бойових підрозділів на фронтах і носять звання капітанів, майорів, підполковників – їх єднала міцна дружба і взаєморозуміння. Єднала, бо після несподіваної, непоправної втрати Саші вони: ротний Олександр Пятих, друзі Андрій, Олексій, Сергій, Вадим – злетілися, щоб побачити його останній раз (дехто навіть через десять років) і віддати вірному другові останню шану…
Згадаймо Олександра Пчолу! Гляньмо на світлини: яким щасливим було подружжя, якою любов’ю світилися очі дитячі! Цінуймо кожен день мирного життя! Підтримуймо і допомагаймо родинам, сини яких протистоять ворогові у важких боях, особливо будьмо уважні до тих, хто втратив на війні батька, чоловіка, сина! Разом, в єдності, наближаймо перемогу і мирний день над рідною землею!
Марія РОМАНЧУК
