Навряд, чи знайдеться багато таких серед воїнів ЗСУ, які хоч у думках допускали можливість війни і уявляли себе на танку, БТР чи з гранатометом або відчували потребу готувати себе до такого. Адже зразу після розвалу СРСР підготовці солдатів строкової служби приділяли не особливу увагу. Ситуація змінювалася поступово із зростанням агресивних апетитів північного сусіда, який з року в рік прагнув повернути до свого лона якусь із країн колишнього союзу. А з початком широкомасштабної навали московського війська на Україну на її захист стали і добровольці, і мобілізовані колишні строковики, і випускники вишів, що отримали лейтенантські звання.
Ланівчанин Валерій Гаврилюк після школи вступив до Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка, де здобув фах викладача музики. Навчаючись, співав у студентському хорі. Після вишу працював завідувачем клубу в селі Оришківці, організовував дозвілля молоді. І продовжував виступати з хором “Барви Волині” Лановецького Будинку культури. Але молодій людині треба було забезпечувати сім’ю, тому довелося шукати можливості для більших заробітків – їздив на будови, працював на підприємствах в Україні і за кордоном. У короткі часи відпочинку, у вихідні брав до рук гітару і лилася пісня, як бальзам для душі. А коли повертався, навідувався до своїх друзів-хористів.
У серпні 2023-го Валерій був мобілізований на службу до ЗСУ. Після навчання зарахований до складу об’єднання штурмової бригади “Лють” – спецпідрозділу Національної гвардії України. Перебуває в роті вогневої підтримки полку “Сафарі” і разом із побратимами воює на Бахмутському напрямку. Його зброя – гранатомет, з яким тримали оборону Бахмута, протистояли ворогові біля Курдюмівки, Майорського, Кліщіївки. У важких боях, самовіддану боротьбу отримав звання лейтенанта, є заступником командира взводу.
Війна – це непрості випробування: природними умовами – коли ллють дощі чи замітає снігом, а ворог постійно обстрілює; побутовими – коли перебуваєш в бліндажах чи окопах, облаштованих нашвидкуруч, і під ногами чвакає болото; моральними – коли немає зв’язку з рідними чи друзями. Валерія та його побратимів у багатьох моментах рятують жарти і пісня. Під час короткого перепочинку він бере гітару і співає. Пісні різні, часто сам підбирає мелодію для вірша, який припав до душі. Слухають його побратими, і легше стає на душі в кожного.
Нещодавно Валерій перебував у короткостроковій відпустці у рідному місті. Час злинув дуже швидко за різними справами, зустрічами, відвідинами рідних, колег, друзів. Дуже раділа дорогому внукові бабуся Віра Андріївна, яка постійно молиться за Господній захист Валерія та його побратимів. А які приємні хвилини пережив воїн, спілкуючись із донечкою Анею! Вона навчається у 4 класі Білозірської школи. Любить співати і батько вважає, що з нею треба професійно займатися, щоб у майбутньому вони заспівали разом.
В передостанній день відпустки завітав Валерій Гаврилюк в Будинок культури, до своїх творчих друзів. Щиро й радо зустріли захисника, слухали розповідь про воєнні будні.
Валерій – заступник командира взводу роти вогневої підтримки. Він із гордістю розповідав про воїнів, які майже всі з Тернопільщини – вісімнадцяти-, дев’ятнадцятирічні, котрі добровільно пішли захищати Україну. А командир взводу – відомий тернополянин, майстер спорту міжнародного класу змішаних єдиноборств, чемпіон світу фрі-файтер серед професіоналів Микола Гринчук. Він – учасник Майдану, учасник АТО (його другом був наш земляк, уродженець Білозірки Андрій Юркевич). Батько трьох дітей, він знову пішов добровольцем у ЗСУ з початком широкомасштабної московської агресії. Воїни поважають свого командира, бо він турбується про них, дбає про безпеку, спонукав їх до занять спортом – навіть на бойових позиціях. А в час перезмінки – у Краматорську відвідують спортзал.
Валерій Гаврилюк вважає, що дії командира, його приклад сприяють стійкості взводу. Адже треба мати силу, здоров’я, щоб у повному спорядженні, несучи зброю, снаряди, запас харчів, пройти на свою лінію оборони. Непросто вистояти зміну на позиції “нульовки” – це чотири дні, а іноді доводиться й 6 (найдовше було 9), коли неможливо вийти, бо зверху висять ворожі дрони, летять КАБи, міни, полюють БПЛА, постійні обстріли. Або коли доводиться забирати з-під обстрілу поранених. Останній раз, коли їх виводили з Кліщіївки, всі вийшли із зони враження, хоча були поранені. А будні війни – це і нашестя щурів, мишей, від яких рятувалися клейовими пастками, це й улюблена киця Маруся, яка не боялася обстрілів. При всьому цьому мужні воїни вірять у свою перемогу. Вони зберігають оптимізм, жартують і співають. Купили гітару, на якій грає Валерій. Часто разом із своїм однофамільцем Павлом Гаврилюком зі Збаража, у якого гарний голос.
Неподалік в одному полку воює земляк Ігор Домчук, з яким часом пересікаються дороги. Наші захисники стоять, ефективно використовуючи кожний снаряд. Стоять, бо за їхніми плечима – рідна земля, батьки і діти. Тож разом, з вірою – до перемоги!
Марія РОМАНЧУК
