Двадцятиоднорічний Олександр Вербицький з села Кутиски Лановецької громади – герой сучасності, один із тих, кому маємо завдячувати своїм безтурботним життям на мирній території.
Декілька місяців тому ми допомогли йому придбати монокуляр нічного бачення і автомобіль.
До повномасштабного вторгнення Саша пішов за призовом на строкову військову службу, але наша геніальна влада не придумала нічого кращого, як залишити строковиків на службі. Вони перебувають на мирній території, не беруть участі в бойових діях, але додому їм не можна. Всі розуміють, що межі країни в нас можуть покинути тільки обрані, але цих дітей тримають у своєрідній тюрьмі. З цієї тюрьми є тільки один вихід – підписуєш контракт. Ти відразу попадаєш на гарячі лінії фронту, але перед тим тобі дозволять декілька днів побути вдома. Страшні сучасні реалії нашого життя, і з кожним днем переконуємось, що війна не для всіх.
Олександр не набагато старший від мого сина, і тому не виходив мені з голови. Я знала дату останнього бойового виходу і знала його тривалість, тому коли не бачила його в мережі, то якось було на душі неспокійно. Він воював на Херсонщині, як і його тато. До речі, Ігор Вербицький захищав Україну ще в період АТО, тож мужність і патріотизм Сашка – в генах. В такі моменти дуже часто думала про те, як його матері, коли в самому пеклі війни одночасно дві найрідніші людини. Від самих тільки думок зносить голову…
Набагато пізніше, ніж я очікувала, Саша з’явився в мережі і відписав, що поранений – це був понеділок. Тільки в п’ятницю його забрали. Весь цей час його рідні навіть не знали про поранення. Як виявилось, це був тільки початок і найстрашніше ще чекало. Він перебував на такій ділянці фронту, де шлях військових проходить через Дніпро. Коли хлопці перетинали річку на човнах, ворожий дрон їх знайшов. Не всі вижили… Напевно, ніхто ніколи не буде знати, скільки українських воїнів залишились на дні і скільки ще залишиться…
Саша отримує набагато важчі поранення, але залишається живим, і це було найголовніше. Чогось в першу чергу запитую, чи ноги-руки є, хоча розумію, що деколи ампутація кінцівок може бути набагато легшим пораненням.
І тут починається важкий період лікування. Руки і ноги побиті осколками, нога роздроблена, болі жахливі, рани не зашивають, їх тиждень оброблять і промивають без знеболення. Він мені надсилає фото, я бачу ті поранення, а коли описує той біль, то мені просто зносило голову. Допомагав тільки морфій. Довгі дні лікування в госпіталі, часто запитую, чи знає мама – звичайно, що мамі він нічого не сказав, бо не хотів її турбувати. Коли сказав, що тато знає, то мені стало легше. А коли почула, що до нього в госпіталь приходять знайомі, то нарешті заспокоїлась.
Вперше пошкодувала, що не записувала номерів телефонів родичів військових, яким оголошувала збір. Була за крок до того, щоб знайти телефон мами і розказати про поранення сина, в той момент мені здавалось, що коли мама буде поруч, то не такий буде сильний біль.
Декільком своїм знайомим показувала його поранення, розповідала про цей біль, ми просто ревіли, бо плакати – то трішки не так.
Через деякий час мама здогадалась, що син в госпіталі, він наговорив, що просто знову лежить з легкою контузією, бо не хотів, щоб мама хвилювалась.
Після стабілізації стану, Сашу переводять в один із госпіталів ближче до рідної Тернопільщини. І вже до того госпіталю я поїхала сама.
Лікуючись, Сашко думав про те, як йому забрати авто, щоб він мав на чому потім їздити на бойові завдання. Дуже шкодував, що розбився монокуляр нічного бачення. Мені здавалось, що йому незручно перед людьми, які надсилали кошти, а він не міг зберегти. А я навпаки раділа і говорила, що потрібно дякувати Богу, що забрав грошима, а не життям.
Знаючи, що в нього відсутня частина кістки під коліном, близько 40 осколків залишились в тілі, я жила спокійно місяць, вважаючи, що його визнають непридатним і для нього ця війна закінчиться. Але в нього навіть в думках немає залишатися вдома, він не може бути вдома, коли його хлопці там!!! Казав, що піде, навіть коли буде встановлено, що непридатний.
Сашкові 21 рік – це ще практично дитина, але ця мужня дитина захищає дорослих, і в нього навіть в думках немає, що можна бути вдома, поки в країні війна.
“За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові” старшого солдата Олександра Ігоровича Вербицького нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Оксана ЖМАКА
