Дружна родина Наталії та Віталія Миколюків із Харкова. Вона – педагог, із 1997 року працює у дошкільному навчальному закладі № 427. Він – за спеціальністю технік-механік, у своїй майстерні як підприємець займався ремонтом пральних машин, побутових сушок тощо. Ще у школі вони дружили, а згодом поєднали свої долі, і народилося у подружжя дев’ятеро дітей.
Найстарша дочка Вікторія живе з чоловіком у Львові. Син Богдан також одружений, проживає з дружиною і синочком Ромою разом з батьками. Два сини – у Збройних Силах України: Максим служить у НГУ у Дніпрі; Андрій обслуговує техніку у 93-й бригаді. Вісімнадцятирічний Андрій – студент залізничного технікуму, час від часу виїжджає в Харків. Четверо – школярики: Павлик у 6 класі, Аня – у 5-му, Світланка – у 2-му і наймолодший Костик – першокласник, які навчаються у Краснолуцькій та Лановецькій школі №2.
Здається, дев’ять дітей – надзвичайно складно і відповідально. Але це не про Наталю Миколаївну та Віталія Анатолійовича. В їхньому домі в усьому порядок. У робочі дні все розписано – кожен член сім’ї має заняття. У школярів – навчання, заняття в гуртках: поглиблене вивчення англійської мови, малювання, спорт – ролики, велосипед, багато читають. А на вихідні, зокрема в неділю, вся родина їде до церкви, а після Богослужіння – в гості до батьків. Під час літніх канікул, відпусток люблять мандрувати: об’їздили всю Україну, побували у багатьох музеях, історичних та природних місцях… Таке повноцінне щасливе щодення було перерване рік тому…
Наталя Миколаївна згадує: «24 лютого 2022-го родина прокинулася від тривоги. Припали до вікон, і з п’ятнадцятого поверху побачили страшну картину: весь обрій горить, затягнутий полум’ям, навколо постійно бахкає. У попередні дні було відчуття чогось непоправного, але що відбувається? Фейсбук не запускається, по телебаченню нема ніякої інформації. Почали складати речі, документи, а їх багато – в кожної дитини окремо. О 6-й годині – звернення Президента: війна! Випили чаю, поскладали все зібране, захопивши двох котів, щура, перенесли до автомашин (добре, що чоловік заздалегідь їх заправив) і вирушили до свекрухи, яка живе в іншій стороні Харкова. Тим часом місто почали бомбити. Вирішили таки їхати до чоловікової мами в село – це в сторону Балаклеї. Там було трохи тихіше. Почали заготовляти продукти, скуплятися. Слухають весь день інформації з доступних джерел. Можливо, схаменеться агресор? Наші відбиваються. Повідомляють, що цигани викрали ворожий танк. Але обстріли продовжуються. Родина вагається: їхати чи ні? А куди – на захід, до Івано-Франківська? Мама заявила, що залишається вдома. У магазинах порожніють полиці, але встигли поповнити і для матері запас продуктів (на щастя, їх вистачило до того часу, коли окупантів вигнали з Харківщини).
Знову переночували, і вдосвіта виїхали з Лиману в напрямку Полтави. Тим часом дочка з чоловіком, що в перший день вирушили до Миргорода, повідомляють, що можна там зупинитися в час комендантської години. Доїхали, їх зустріли, влаштували, нагодували. А далі продовжили важку подорож. А що у ці дні робилося на дорогах Східної України: суцільний потік різного транспорту, затори, зупинки, дуже повільно рухалися. Напрямок був – на Вінницю, через Черкаси. До Вінниці не встигли до комендантської години. Зупинилися в Умані, де домовилися переночувати в церкві. Подорожніх прийняли, нагодували. Знову роздуми – куди їхати? Радили: «Їдьте до Молдови, ближче». Вирішили в напрямку Івано-Франківська, а кілька днів перепочити по дорозі – в Тернополі, бо дуже важко всім весь день витримати 200 км у машинах.
Але протягом такого руху в колонах моніторимо інформацію. Дізнаємося, що недалеко від Тернополя у с. Краснолука є будиночок, господиня якого виїхала і здає для бажаючих. Прямуємо до Тернопільщини, і під кінець дня добралися до незнайомого села. Заїхали, зайшли і попадали – хто куди. Вранці вже роздивилися: гарна хата, може усіх — а нас багато — помістити, є де помитися…»
Так чималенька сім’я Миколюків поселилася у будинку, де жила Антоніна Василівна Дарморост, що була багатолітньою директоркою місцевої школи. Після її смерті хата перейшла до племінниці. Згодом її викупила родина Мартинюків, які і прихистили біженців, надавши житло у безкоштовне користування, допомогли в його облаштуванні. Харків’яни дружно взялися до роботи. Батько з сином підвели газ, воду, купили насос, встановили бойлер, водопровід. А далі побілили в кімнатах, пофарбували, перемили, попрали все, почистили килимки. Наталя Миколаївна із дітьми в перший день привели до порядку кухню, і почалося життя на новому місці.
Тепер хату не впізнати – родина обжилася, навела лад, створила умови, завдяки золотим рукам Віталія Анатолійовича, вмілим та надійним помічникам-синам, господині і підтримці місцевих жителів, сусідів. Спілкуються з краснолучанами, а найтісніші стосунки з сім’єю Мартинюків, які забезпечують харків’ян молоком, допомагають в різних справах. А діти подружилися зі своїми ровесниками, граються. Дуже уважні до потреб дітей переселенців у школі – допомагали влитися в шкільний колектив. Миколюки-батьки були навіть здивовані, що такі віддані вчителі, такі уважні і доброзичливі – весь колектив разом із директором.
Життя на Лановеччині для тимчасово переселених харків’ян заповнене працею. Господар швидко адаптувався у місцевому середовищі, і його вже знають як майстра, що може поремонтувати різну побутову техніку, за все береться – пральні машинки, електроприлади, водопроводи тощо. І багато замовлень не тільки від ланівчан, але й від мешканців Вишнівця, Кременця, Збаража. А Наталя Миколаївна проводить онлайн-заняття із вихованцями харківського дитсадка №427.
Про рідне місто Миколюки отримують повідомлення від родичів, друзів, знайомих, що залишилися там. Зразу, коли вони виїхали на Західну Україну, знайома їм повідомила, що вже 10 березня харків’янам запропонували роботу – набирали швей. І коли зібралися бажаючі в холодному приміщенні, без опалення (після обстрілів), всі почали працювати – шили бронежилети. За ними приїжджали волонтери, забирали, а працівникам оплачували і привозили продукти, гостинці. Чоловік їздив восени на Харківщину, щоб провідати батьків, запастися матеріалами для роботи. Допоміг дещо в господарстві їм та двоюрідній сестрі. Сестра розвозить з чоловіком молоко по Харкову, яке забирає від місцевого фермера. Розповідала, що вже звикли до прифронтових умов: «Якщо не бахкає – працюємо, а бахкає – напрягає…» — і навіть під бомбами розвозять. Але в ті дні також бувало по 50-70 «прильотів». Попри те у Харкові чисто: розбиті будинки, без вікон стоять, але біля них прибрано – після обстрілів збираються містяни разом із рятувальниками, комунальниками і зачищають знищене, розвалене… Так тримається їхнє місто.
А родина Миколюків щонеділі, як і в Харкові, відвідують Богослужіння в євангельській церкві, разом моляться, працюють, навчаються, слухають повідомлення про ракетні обстріли, переживають і скучають за рідним містом, яке ні на яке інше не схоже. І бажають якнайшвидшої перемоги над рашистами.
Марія РОМАНЧУК
