Волонтерський рейс на Донеччину. Сюжет четвертий: солдатська «рукавичка»

  Як відомо, на сході України швидше темніє. А в зимову пору тим паче. Година третя дня ми всі роз’їхалися — кожен екіпаж у запланованому напрямку (читайте сюжет 3 цієї подорожі).

  Ми — Богдан Полоз, Віталій Данилюк та авторка цих рядків ще мали час вскочити в Часів Яр на позиції до нашого бравого артилериста, учасника бойових дій з часів АТО Сергія Іванова. Набираю його, а він каже, що знаходиться неподалік і може до нас виїхати на зустріч. Домовились. Чекаємо.

  Вже й перекусити встигли, а хлопців нема. Ой, знаєте, пишу оце, і аж ніби запах відчула))) У Костянтинівці чоловіки з місцевої придорожньої кнайпи смажили шашлики. Коли ми перевантажували посилки воїнам, наша машина стояла поблизу мангала.

Дим і запах м’яса добряче дразнили ніздрі. Ми згадали, що не обідали, то Богдан з Віталієм купили той шашлик. Якийсь такий був незвично смачний він, що ми такого ще не їли. А Бодько, коли голодний в дорозі, то дуже галасливий, тому варто водія годувати чимось добреньким, щоб жував і мав гарний настрій. Не даремно йому з дому у всі рейси пакують канапки відерками)) Це жарт, звісно…

  За деякий час Сергій з побратимами, бачимо, йдуть пішки до нас. Подумалось: а куди посилки візьмуть? Виявилось, у них поламалася машина. Тут часто таке буває. Мучаться вояки з тими залізяками старими. Але що є, і тому раді, бо без транспорту ніяк…

  Не додумалася в той момент сфоткати нашу «рукавичку» кабіни буса: Богдан, я, Віталій і майже двометровий Сергій тримає побратима на колінах, а один заліз у буду. Приїхали на місце. Вивантажили посилки. Згадали, що водій машинки, що поламалася, вже, мабуть, замерз, чекаючи підмоги. Хлопці швиденько мотнулися, притягнули «течик» до хатини. А на той час на Донеччині тиснули морози.

  Українські воїни — не варвари московські. Вони домовились із господарями обійстя, платять за світло, газ і «стережуть» дім. Він служить військовим своєрідним пунктом обігріву, де можна помитися (хоч в тазику, проте водою, а не серветками чи сухим душем), сюди привозять посилки. Сергій каже, що хлопці встановили собі графік, і приїжджають з бойових позицій. Тоді саме була і його черга. У хатинці є газ, але не працює опалення. Є пару ліжок, але більшість спить на підлозі в спальниках і на карематах. Включають «дуйчик». Але він один на декілька кімнат. У повітрі видно наше дихання. Але хлопці кажуть, що тут тепло. Вбиральня на вулиці, щоб умитися — горнятко води — і теж на вулицю. Непогане загартування.

  Ми напросилися до них на ночівлю, бо стемніло і не було сенсу їхати шукати своїх на позиціях, де ми ще не були. Та й «погримувало» за містом явно не святковими салютами.

  Двері хатинки не замкнені, з подвір’я ще не забрали продукти й посилки. Раптом хтось постукав:

  — Добрий вечір! Сергій (прізвище) є? — з порога запитує усміхнений чоловік у цивільному.

  — Ні. Він на позиціях. Буде тут завтра, — відповідають його побратими.

  — Я був у вас минулого тижня. На Різдво. Ви вже кутю з’їли? Сьогодні привіз пампухи і печиво. Де поставити? Бо спішу, в мене ще дві точки…

  Волонтери фронтові — то якийсь неповторний український феномен. Летять за тисячі кілометрів (саме той хлопець з Борщівщини, Тернопільщина), щоб нагадати захиснику-земляку, що про нього не забули, що він важливий, що його чекають з перемогою вдома. Волонтер вже й не телефонував солдатові, а привіз гостинці на знайоме місце. І навіть не важливо, хто їх прийме. Головне — захисникам.

  — Таке буває нечасто, щоб отак всі на один раз навезли домашнього, — каже наш артилерист Сергій. —  Все воно роз’їдеться завтра по позиціях. Зазвичай тут практично постійно чергує наш побратим Степан, який приймає продукти від частини чи купує в магазині, готує нам їжу, слідкує за хатою. Приємно, коли волонтери приїжджають. Для нас це не просто продукти. Це щось інше… Цінніше по-своєму…

  Саша Цимерман і Валєра Собчук повернулися з-під Слов’янська і приєдналися до нашого гурту трохи пізніше. Хатинка перетворилась в «рукавичку». Стомлені солдати, серед яких був і медик, і командир, проте наша присутність, як вони зізнавалися, внесла їм трохи радості в жорстокі будні воєнної реальності. Того вечора Сергій так і не помився, а наступного дня знову ж до гармати. Знову бої…

  Артилеристи охоче спілкувалися, пригощали всім, чим були багаті в той зимовий вечір. А чай з солдатської кружки був гарячим наче не від вогню, а від взаємної людської вдячності.

Хлопці розпитували, як справи в тилу, розповідали про свої досягнення, журилися втратами, показували відео, коли високоточним пострілом гармати винищували десятки окупантів. Серед війни говорили про війну. Проте згадували, що і хто чекає їхнього повернення додому. Так, вони не зі сталі. Вони теж втомлюються. І тут, як самі зауважують, цілком здорових немає. Вони продовжують захищати свою країну зі зброєю в руках, поважають тих, хто допомагає в тилу; розуміють, що повинен працювати бізнес, але не розуміють байдужості і не хочуть «подачок» від тих, хто вимагає більше, аніж дає. І тут суть не в кількості, а в можливості. І в людяності кожного на своєму місці. Обговорювали також тему перемоги і реалій, що чекають на українців після закінчення війни…

  Надзвичайно радіють участі у волонтерстві дітей. Це, кажуть, надихає неабияк. Сергій просив, щоб діти вказували номера своїх телефонів на малюнках. Вони хочуть особисто дзвонити їм, щоб подякувати. Бо волонтери привозять і передають малюнки особисто військовим в руки, тому зараз це безпечніше, аніж було у період 2014-2015 рр.

  До речі, у моменти відпочинку хлопці також слідкують за повідомленнями у соцмережах. І їх обурює, що люди сваряться чи сперечаються на тему допомоги армії. І багато з них не хочуть ні тої допомоги, ні щоб до них їхали. Лиш би не було приводу для непорозумінь…

  Варто задуматись. Принаймні тим людям, хто має чим думати…

  Війна оголює людську сутність. Кожного з нас сортує…

  Під «колискову» артилерії, що працювала з обох сторін передової, одягнувши шапку і закутавшись у спальний мішок, я спокійно засинала у прифронтовому місті. Мені виділили окрему кімнату з ліжком. Неподалік, як гусінь у коконі, спав, посапуючи, Богдан. На підлозі, теж у спальному мішку, хропів мій однокласник і бойовий друг Сашка. Було свіженько у кімнатах, але дбайливі воїни направили тепло єдиного «дуйчика» у нашу сторону (дверей між кімнатами не було). Жалюзі на вікнах закривали від нас війну. Чомусь тоді спокійно було на душі. Але тривожно за тих, хто береже наш спокій. Хотілося плакати. Від вдячності. Богові — за те, що береже на всіх дорогах, а воїнам — за захист, турботу і висококласну роботу. Українські військові — найкращі!

  Зранку ми, поспіхом умившись на вулиці кружкою води, сьорбнувши гарячої кави, сфоткавшись на фоні бойового велетня, вирушили знову у пошуках своїх там, де гаряче, там, де чекають. Там, де війна…

  Про поїздку в героїчний Бахмут, про тепло в бліндажі від буржуйки, яку передали землякові, про інші зустрічі — усе в наступному сюжеті.

Наталя ГАМЕРА