Містечко Часів Яр. Біля «синьої арки» чекає нас Мар’ян Шумило. Де та синя арка і що воно таке — ми, ланівчани, поняття не маємо. Місцеві вказали дорогу. Синя арка в цьому місті, наче в Ланівцях зустріч «біля Володимира».
Тут вже рух містян дещо жвавіший. Бачимо чергу. Зустрічаються й військові.
З потріпаного «жигуля» виходить Мар’ян з побратимом. Окрім іменних посилок, вділили хлопцям гостинців, зроблених з любов’ю нашими дбайливими господинями. Бійці підписали прапор, сфоткались з волонтерами й поспішили на позицію. Там їх чекають. У війни вихідних не буває…
У Дружківці передали медикаменти Михайлові Пелишку. У Ланівцях Михайло працював акушером-гінекологом в районній лікарні. Він учасник бойових дій з часів АТО/ООС. Сьогодні — знову бойовий медик на псевдо «Акушер».
Залишили в нього посилку для Романа Глинського. Хлопець не виходив на зв’язок, побратими сказали, що заберуть її пізніше.
Михайло дбайливо запрошував покавувати у шпиталі, але ми змушені відмовитись від такої розкоші, бо наш екіпаж ще чекали земляки в Краматорську. Вділили “Акушеру” частину заживляючої мазі, домашніх смаколиків і рушили далі.
У Краматорську призначили здибанку декільком хлопцям в одному місці. І нам простіше, і вони між собою поспілкуються, побачаться. Так часто буває.
Поки їхали, то прийшло повідомлення з Білозірки від Ірини Лалазарян. Пише, що в одній із посилок є малюнок і відеречко з варениками, які власноруч ліпила 5-річна дівчинка. Дитина дуже старалася та хотіла, щоб захисники помітили її внесок у перемогу. Чи ми не бачили цього відеречка? Відверто кажучи, завжди переважно поспіхом шукаємо й перевантажуємо індивідуальні передачі, додаючи щось із гостинців загального збору. Малюнки віддали ще в Костянтинівці, а інших не бачили. Якось і самим прикро стало. Якби знали раніше… Але все так гарно склалося, що й не очікували: відеречко з малюнком знайшли, більше того — записали відео з білозірчанином Олександром Сачком, котрий подякував Соломійці за її старання і волонтерам — за доставку. Коли повернулися додому, Віталій Данилюк провідав дівчинку в Білозірці та передав їй подарунок від захисників.
А Сашкові ми везли тяжелезний двигун і колеса до військової машини, які купив його батько. Плюс, звісно, домашні смаколики. До речі, Саша — водій, знає всі шляхи-дороги лінії фронту. В його «течик» ми навантажили багатенько смачностей від господинь Білозірки, Москалівки, теплі одіяла, які передали волонтери з Нападівки, окопні свічки з Борсуків від Богданки Барви, коробочки з заживляючими мазями, зігріваючі чаї від подружжя Горопашків, енергетичні батончики від Стаса Ткачука та Іванни Ящук, сухі борщі, супи, сухофрукти, цукерки від команди дівчат «Бандерівський борщ по-лановецьки» та «Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки». Може що не врахувала, то тільки тому, що не знаю. Але це не головне — головне, що люди старалися для бійців щиро і безкорисливо. А ми доставили все. Забрав Саша посилки Івану Шагану з Борщівки та ще дві для земляків, до яких військові нам не рекомендували їхати через незнання дороги та обстріли.
Тут же зустрілися із Сергієм Басюком з Борсуків і Назаром Сосною з Нападівки та їхніми побратимами. Приємно було спостерігати, коли хлопці турбувалися про інших бійців, хотіли і їм передати домашніх гостинців. Дбайливо ділили між собою частинку домашнього затишку й старань волонтерського фронту Лановеччини.
Підписували прапор, спілкувалися, фотографувалися. Аж раптом — приліт. Щось добряче гепнуло неподалік від нас, у місті. Наша місія тут нетривала. А як живуть місцеві мешканці Краматорська й околиць? Як діти реагують?.. Тут навіть сирени тривоги не встигають вмикатися.
От кляті москалі… Самі не живуть, і українцям не дають. Весь світ колотить та іродова нація…
Повертаючись у напрямку заходу, ми ще залишили цукерків. Пригощали хлопців на блокпостах. А вони нас не минали увагою))) Перевіряли, чи, бува, яку зброю не перевозимо… В Костянтинівці навіть сканували обличчя, пробивали по базі, перевертали всю буду буса.
Поки військові з поліцією проводили перевірку, буквально за метрів двісті-триста на наших очах полетіли «гради» в сторону ворожого війська. Їх супроводжував лемент собак, які наче підстрибували з радості. Принаймні в мене склалося таке враження. Бо зазвичай тварини ховаються, а тут навпаки — з десяток чотирилапих охоронців на військовому блокпосту перегавкувались між собою, кружляли по розвилці і кожен снаряд підтримували, як уболівальники забитий гол у ворожі ворота.
«Оце так феєрверк на кінець нашої місії лінією фронту!», — Віталій не приховував свого захоплення, здивування, якоїсь бентежної радості під дією адреналіну. За три з половиною доби в дорозі він відчув і побачив частину війни зсередини. Без прикрас. І без нарікань військових. Хоча насправді на війні легко не буває нікому…
Не приховуючи задоволення від зробленої справи, ми мчали додому. Туди, де не чути вибухів, де рідні, де можна помитися, спокійно поїсти і спокійно заснути. Навіть звуки сирени не так тривожно діють на підсвідомість, як на лінії фронту кожен приліт снаряду будь-якого калібру.
О шостій ранку в п’ятницю (а виїжджали 10 січня у вівторок) ми в Ланівцях на автозаправці вже пили каву з Валерієм Собчуком і Олександром Цимерманом, котрі притягнули на лафеті машинку військових на ремонт. Догнали хлопців аж тут. Вони кажуть, що їх на блокпостах так не «трясли», як нас. А нам військові передали деякі речі додому, тому поліціянти перевіряли кожен рюкзак, все виймали, оглядали.
Дякувати Богові, все було добре. Нам не довелося особисто стикнутися із жахом наслідків нелюдського нападу й безглуздої окупації росіянами українських територій. Страшно й подумати, що доводиться переживати захисникам. А ми тут, в тилу, сперечаємось про те, хто скільки дав, для чого дав, кому дав. Чому не подякували, чому не згадали… Образи й наклепи тягнуть позитивні здобутки на дно. Без єдності нам не виграти війну! Єдність українців — це також зброя проти росії! Всі втомилися. Проте це ще далеко не кінець. Не варто розслаблятися й опускати руки. Працюймо далі! Разом до перемоги!
Наталя ГАМЕРА
