Не слід думати, що це неможливо тільки тому, що важко. Не знаю, кому належить цей вислів, але точно знаю, що за цим принципом сьогодні переважна більшість служить у війську на передовій та діє у волонтерському тилу.
Кожна волонтерська поїздка до військових на територію бойових активностей — це завжди клопітке приготування. Що стосується нашої команди — це, насамперед, виконати замовлення щодо купівлі чи ремонту машини. Є непоодинокі випадки, коли хлопці самостійно скидаються грішми і просять посприяти придбати авто, аби не потрапити на шахраїв. На жаль, таке трапляється. Головне — в жодному випадку не здійснювати передоплату! У нашій команді однодумці працюють на взаємодовірі. Хитрим, скептикам, пліткарям, липким на руку, брехунам, ледарям, корисливим людям не місце серед волонтерів. Інакше це просто пристосуванці. Тому щиро дякуємо всім, хто довіряє нам і кому довіряємо ми!
Цього разу завданням було відремонтувати посічену осколками та розбиту на дорогах фронтового Запоріжжя машинку танкістів. Окрім супутніх несправностей, заміни потребував двигун. Якби волонтери оперували значним фінансовим потоком на вирішення подібних проблем, то не шукали б собі клопотів. Не вдаватимусь у подробиці, бо писанина займе багато місця і часу, щоб її прочитати. Скажу лише, що на реанімацію автівки для Віктора Ратушка пішло зо два місяці. Не ремонт затягнувся, а епопея з придбанням потрібного двигуна. Коли все необхідне зібрали, то волонтери-автомеханіки Олександр Огродовий та Олександр Нічко разом з Валерієм Собчуком швидко поставили на колеса залізного воїна.
А пікап L-200 — це подарунок від волонтера Віталія Данилюка і його друзів у Лондоні. Активність нашого земляка приємно вражає. Він слідкує за кожним збором на Лановеччині, долучається сам і його друзі теж прагнуть допомогти українським військовим. Левову частку до придбання і відправки машинки з Лондона до Польщі на митницю оплатив Віталій Данилюк, значну суму доклали українець Володимир Гвозденко та латвійка Олена. Каже Віталій, що вони ніколи не відмовляються від меценатства на потреби ЗСУ. Автівка, до речі, була заправлена пальним. Сприяв в оформленні необхідних документів Вітик Троян, а перегнали через кордон його дочка і зять.
Зрозуміло, що машини купуються не нові. На ремонт і доукомплектування цієї автівки затрачено в межах 30 тисяч гривень. Ми надзвичайно вдячні нашим юним волонтерам і тим благодійникам — місцевим підприємцям, друзям, знайомим, пенсіонерам, учасникам благодійних акцій, землякам з-за кордону, які надсилають і передають кошти не залежно від оголошених зборів. Дякую також читачам моїх дописів, які зустрічають на вулиці і дають гроші зі словами: «Ви краще знаєте, на що вони потрібні зараз». Такі прояви благодійництва розчулюють, особливо тоді, коли на запитання: «Як вас записати?», відповідають: «Ай, нащо записувати! Я вам довіряю»… Такі слова безцінні і спонукають не зупинятися, аби не втратити довіру. А я все-таки записую кожен донат, бо якщо не варто озвучувати сьогодні, то в майбутньому для історії стоси моїх записів за декількарічну волонтерську діяльність, сподіваюсь, згодяться для нащадків — як приклад єднання нації, як приклад потужного спротиву і боротьби тилового фронту за свободу і суверенність країни.
Отож, про рейс на запорізький напрямок на початку вересня.
У дорогу вирушили власники бусів Олександр Цимерман і Володимир Басок, а також Валерій Собчук, Олександр Бурак і Богдан Полоз. На лафетах — машинка для підрозділу Віктора Ратушка і машинка для підрозділу, де служать Ігор Биць і Тарас Кравчук.
Лафети позичені. Одна з них через декілька кілометрів трохи «закапризувала»: заклинили гальмівні колодки. Зупинились у Вишгородку, довелося «крутити гайки». Місцевий водій ключ потрібний позичив. Морально підтримав нас воїн Ваня Вишневський, який в той час курсував з мамою на Збараж. Повністю локалізувати несправність не вдалося, але наші хлопці завжди знайдуть вихід з будь-якої ситуації. Шкода часу, бо трохи загаялись.
Відстань до Запоріжжя здолали без пригод. А перед містом на блок посту військовий запитав, чи маємо перепустку від коменданта… Саша Цимерман, як водій-волонтер з 2015 року, завжди рухається попереду колони, тож відповів: «Нам не потрібна перепустка від коменданта» і простягнув лист з проханням від військкома сприяти безперешкодному рухові даного автотранспорту. «Та тільки ви тут і їздите», каже черговий на посту, маючи на увазі, очевидно, волонтерів із Заходу України. Подякував за допомогу військовим.
В Оріхівському районі нас уже чекали земляки. Щоправда, перше місце зустрічі вибрали не зовсім вдало, бо місцеві нас попросили не створювати таке скупчення. Довелося шукати кущаки, в яких може сховатися два буси з машинами на лафетах плюс машинки, на яких приїхали хлопці зі своїх позицій.
Такі зустрічі земляків, котрі воюють поблизу, але не здибаються і часом навіть не знають один про одного, волонтери влаштовують не вперше. Я не знаю, як передати словами емоції заручників війни. Кожен реагує по-своєму. Колись був такий вислів: «Мужчини не плачуть…». Це неправда. Бо не зі сталі їхні серця. Сьогодні стримувати емоції просто немає сенсу, бо ніхто з нас, знаходячись неподалік активних бойових дій, не знає, чи не останньою може бути ця зустріч. Волонтерам простіше, бо в них місія — туди і назад. Натомість хлопці після наших обіймів повертаються в жорстоку реальність, де запах смерті не вивітрюється, де не так складно вбити окупанта, як боляче бачити загибель побратимів, де гризуть і лазять по тілу бридкі миші, де сон може тривати найдовше 20 хвилин, де немає можливості нормально помитися, попрати одяг, поїсти, де місцеве населення може вовком дивитися на тебе і здати окупантам за найменшої нагоди, де людей у формі вважають гаманцями й об’єктами заробітку…
Я не знаю, як дивитися в очі хлопцям, котрі бачили пекло не на картинках чи у фільмах жахів, бо вони в ньому «варяться» щодня. Я розумію, що ми мало робимо, бо насправді не в силі осягнути потужний цілодобовий об’єм робіт у напрямку допомоги. Але кожна деталь у діючому механізмі відіграє свою роль. Маємо бути тими деталями, що підтримують фронт і об’єднують тил, аби пульсація механізму не зупинялася.
Кого обняли, що передали і з ким з місцевих познайомились, вантажачи машинку на лафету, — про це в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
