Воїн-афганець ніколи не говорив з синами про війну. Сьогодні вони захищають Україну

  Оксана Фурман у молодому віці відчула на своїй долі, що таке війна. Дівчина жила у Пищатинцях, після школи працювала й допомагала батькам. Часто молодь спілкувалася із своїми ровесниками та й родичами, які жили у сусідній Борщівці. Тут, у селі, зустрілася якось у друзів із Григорієм Вишневським, хлопцем, який повернувся з афганської війни. Покохали один одного і в 1985 році одружилися. А Григорій до цього пережив ті пекельні  труднощі військових колишнього радянського інтернаціонального контингенту, де його у 1980 році поранило. Лікували у госпіталі в Ташкенті. Коли трохи зміцнів, комісували, і він повернувся додому.

  Згодом подружжя переїхало в Ланівці, де отримали квартиру. У 1986-му народився син Василь, а через п’ять років – Іван. З батьком хлопці спілкувалися на різні теми, але про війну, про те, що пережив – ніколи їм не говорив. Чи не тому, що це були страшні речі, про які колишні воїни, що пройшли через Афганістан, не могли без болю згадувати. Та й у часи радянські не прийнято було про це ні говорити, ні писати – тільки в часи перебудови суспільство відкрило для себе картини жахіть у цій чужій для українського народу війні.

  Григорій часто хворів. Але вірна дружина мужньо переносила всі труднощі сімейного життя, завжди була поруч – у радісні, у сумні хвилини. Спілкуючись із друзями чоловіка, вона усвідомила, яку мужність і стійкість проявляли ці хлопці, як підтримували один одного, що давало їм шанс зберегти життя, вижити у тих горах, де на кожному кроці їх підстерігали невловимі моджахеди. Силу братерства членів Спілки учасників афганської війни пізнали змалку Василь та Іван, адже дослухалися до розмов старших, цікаво їм було й передивлятися документальні фільми на цю тему. Тому, коли вихором над Україною розгорнулася сила протестів народу на майданах, Іван стає учасником революційного піднесення в Ланівцях, а тоді і в Києві. На столичному Майдані він протистояв спецназівцям Януковича разом із афганцями. Про це розповідав батькові Григорію. Коли московські загони рушили на українську землю, щоб погасити прагнення народу жити в демократичному суспільстві, Іван разом із однодумцями вирушив на Схід України.

  Це було 19 травня 2014 року. 19 – число якесь магічне у його житті. 19 грудня 2013-го знесло намет, де перебували майданівці у Києві. 19 січня – зіткнення протестувальників із силовиками, 19 лютого – штурм спецпризначенцями Майдану, де гинули бійці самооборони і мирні люди. 19 березня – підпал бази самооборони, де згоріли й Іванові документи. Після їх поновлення він отримав військовий квиток і повіз продукти добровольцям у зону бойових дій. Тут він і залишився – у складі штурмової бригади «Айдар», в якій воював до 30 липня 2015 року. У спогадах цього періоду – бої, звільнення Золотого, протистояння з московськими батюшками. 27 липня у бою загинуло багато його друзів-айдарівців. Іван, який ще раніше був контужений, отримав сильний нервовий зрив — дали про себе знати стреси, отримані ще на Майдані, і втрата побратимів. Цю тривогу й переживання сина розумів і взяв близько до серця батько. У 2014-му відійшов у вічність. То була невимовно тяжка смуга у житті родини. Після цього Іван хворів, лікування, група інвалідності. Поступово поверталися сили, жага до життя. А поруч завжди була надійна опора – мама. Коли трохи зміцнів, пішов працювати охоронцем на олійню в Ланівцях.

  У 2016 році Іван одружився із шумчанкою Наталею, народилися в них син Артем і донечка Домініка. А працював в охоронній фірмі у Тернополі. Звідти 25 лютого 2022-го вирушив знову на війну з московськими окупантами: в теробороні Кременця, а тоді у складі підрозділу брав участь у воєнних діях під Білоруссю, з вересня – на Донеччині, Запоріжжі, Дніпропетровщині… Мати й дружина з дітьми щодня очікують на вісточку від нього.

  Василь – дещо іншого характеру, ніж Іван, але по духу і завзяттям, прагненням справедливості, боротьби із злом брати однакові. Хоч іноді дехто може сприймати це неоднозначно. Після закінчення школи Василь здобув спеціальність муляра-штукатура у ПТУ. Працював на ремонтно-механічному заводі, в столярному цеху, певний час – на обліку в центрі зайнятості, після чого закінчив курси водія тролейбуса. Тоді вперше у Тернополі почали курсувати тролейбуси. Тривалий час працював у газовій службі. У Польщі був п’ять років, на різних роботах. Тут знайшов і свою половинку – одружився з Юлею, дівчиною з Миколаївської області. Народився синочок Владиславчик (зараз йому 4,5 рочки), його водять в садочок. Живуть у м. Сохачев, біля Варшави. Разом з ними теща, а недалеко й сестра із сім’єю.

  З початком широкомасштабної московської агресії в Україні Василь Вишневський записався у волонтерську групу, щоб підтримувати ЗСУ. Але після нічної зміни (працював на складі) зібрав сумку, попрощався із своїми рідними й поїхав. 26 лютого вже був на прикордонній митниці (перевізники брали по 150 злотих до кордону), щоб швидше стати в лави оборонців рідної землі. Що тоді там робилося – машин, людей, ні пройти, ні проїхати.

  4 березня його призвали на військову службу. У Чернівцях пройшов підготовку і незабаром у складі 8-ї бригади «Фенікс» НГУ, яка сформована на базі 24-ї бригади «Барси», потрапив на Придністров’я (м. Новодністровськ), де існувала загроза прориву рашистів з боку Молдови. Були разом з ним земляки Василь Бігус, Богдан Міц. На цій позиції перебували півтора місяця. Тут зустрівся із братом Іваном, який також перебував в обороні Придністровської ГЕС. Звідси воїнів перевели до Чернівець, а тоді – на Вінницю.

  У підпорядкуванні Василя машина «КрАЗ» – потужна, колеса якої майже у висоту водія. Його функції: підвезення воїнів на позиції, перевезення мінометів, снарядів. У підрозділі – 25 чоловік, серед яких із Бучача, з Теребовлі, із Заліщик, Вінничини. Сильні протистояння були між Бородянкою і Бучею, дуже постраждали навколишні населені пункти. А в Пилиповичах тривалий час в різних кінцях села базувалися наші підрозділи і російські. Українським захисникам доводилось самим готувати їжу, пекти хліб. Найскладніша ж ситуація біля Бахмута.

  А небезпека в зоні бойових дій – на кожному кроці. Їдеш – біля дороги трактор підбитий, дядько лежить – хотів орати… Хати немає, а на призьбі, що біля неї, дід сидить і курить: «Сусід покликав на сто грамів. Пішов, випив, треба закурити. А тут – гахнуло… І нема хати. Поможіть перевезтися на другу хату!».

  У грудні воїнів з підрозділу, де був Василь, відпустили у короткострокову відпустку – це була велика несподіванка для матері Оксани. Адже до останніх майже днів перед приїздом син не повідомляв, де знаходиться. Перші дні відсипався, відігрівався в материнській оселі.

Василь (зліва) з мамою і побратимом

А далі треба було пошукати клапани й деякі інші запчастини до свого «КрАЗа». А ще на прохання побратимів відправив «Новою поштою» маскувальні сітки та деякі потрібні їм речі. Відпустку повністю не відбув, бо знову команда: збиратися і готуватися до продовження боротьби – до перемоги. Це також найжаданіше бажання Василя: якнайшвидше закінчити війну, щоб мир прийшов у рідну країну. А поки що, крім матусі, брата, дружини, дітей, найближчою родиною в зоні війни є батарея. Найважче ж там – сидіти в окопах і чекати (а прийшла холодна пора). Буржуйку не запалиш, бо ворог засіче. Іще було бажання – знайти чоботи, щоб не промокали. Це бажання здійснилося: з гуманітарною допомогою від шведів, які передали до волонтерського штабу якісні теплі чоботи для холодної й мокрої погоди.

  Новий 2023-й рік Василь зустрічав із мамою Оксаною. Приєднався до них через вайбер Іван – пораділи, висловили побажання й радість від такого єднання. А через кілька хвилин – сигнал повітряної тривоги… Першого січня Оксана Іванівна провела сина в дорогу – на Вінницю. А 3-го він вже був на полігоні в Івано-Франківську. Тут зустріли й Різдво – із тренуванням, з молитвою і колядою. Василь спілкується з братом, з товаришами по колишній роботі Олегом Грабарчуком, Юрієм Скакуном, які під Одесою, з рідними й найдорожчими людьми – радий обняти синочка й дружину, але це стане можливим після перемоги над ворогом.

  Оксана Іванівна щодня молиться й благає Господа, щоб оберігав її синів-соколів, щоб повернулися вони до рідного дому живими й з перемогою! І підтримує невісточок та дорогих онучат, надіється і вірить, що зберуться усі разом, коли закінчиться війна.

Марія РОМАНЧУК

Фото на заставці: Іван Вишневський (справа) з побратимом.