У грудневі дні, коли навкруг посвітлішало від снігу й легкого морозу, на вулицях Лановець побачили знайомі обличчя військових, які отримали короткочасні відпустки і приїхали до родин. Впізнаємо серед них і тих, хто вже воював проти московських окупантів у 2014-2017 рр.
Таким довгожданим гостем у материнській оселі став Ігор Політикін, який нещодавно побував у відпустці. Не було меж радості дружині Світлані, дітям, особливо маленькому синочкові Ігорчику, матері Богдані Василівні, яка постійно відслідковує інформацію про стан бойових дій й очікує звістки від сина – чи то голосом, чи рядком у мобільному повідомленні — та й усім рідним.
Ігор – принциповий, загартований життям, з твердими переконаннями воїн 115 ОМБ, який, по суті, перебуває на службі у ЗСУ з 2015 року. А бійцівський дух, очевидно, передався йому від предків: прадід Семен Політикін воював під час Другої світової війни, відзначений нагородами; Політикіні — дід Іларіон та його брат Яків, військовий, – також учасники війни. Цікаво те, що вони росіяни та й, зрештою, велика родина проживає на Брянщині, у Волгограді, Санкт-Петербурзі, Воронежі, в Криму. А строкова військова служба Ігоря в армії також проходила в середовищі російськомовному: морська авіація, система зв’язку, дружба з однополчанином Михайлом, який тепер у США; Севастополь, Чорноморський флот, звідки був демобілізований у 1995 році. І в той час у його військовому квитку про демобілізацію стоїть підпис (!?) президента РФ. Який непростий шлях проходять українці у своїй історії й самоідентифікації!
Богдана Василівна пам’ятає, як після Майдану син заявив, що піде захищати Україну. Важко було прийняте це рішення, адже вона сама працювала в Криму, де живуть її колишні учні, яких навчала патріотизму, а на уроки запрошували ветеранів Другої світової війни. І ті вихованці – в числі окупантів, загарбників нашої землі. «Мамо, ти хочеш, щоб вони прийшли сюди?» — запитав син і відповів: «Ні, будемо захищати свій край!». І з 2015 року – він у складі 30-ї механізованої бригади нищив танки ворогів. Ігор – патріот. Хоча вважає, так як його друг дагестанець Линін, що патріотизм – це суто особисте. Українцем не можна просто бути. “Я знаю, чого я йду!!!”
У 2021-2022 роках Ігор Політикін продовжував службу у складі 44-ї бригади. Коли розпочалася «спецоперація» рашистів, він був в Естонії. Там працював на заводі токарем три місяці — виготовляв за схемами деталі. Після вістки про наступ московитів телефонує до побратимів: «Тримайтеся, я виїжджаю!». І 8 березня вже був у Черкаській області, де потрапив ще в іншу бригаду, яка незабаром вирушила на бойові позиції. Півтора місяця тривали бої біля Сєвєродонецька, а згодом підрозділ передислокували на Авдіївку, де ворог прагне прорватися вже вісім місяців.
Бої в межах Ясинуватського району Донеччини… В той час підрозділ Ігоря, який був командиром гармати, поповнив ланівчанин, водій Дмитро Демчук. У бригаді також служить Вадим Кухарчук із Нападівки. А в обслузі – шестеро: з Житомирщини, Рівного, Полтави, водій з Диканьки, Черкащини, Хмельниччини – дружній колектив, який «працює» чітко і злагоджено, відбиваючи навальні атаки агресора.
Під таким пекельним вогнем досвідчені командири, артилеристи діють продумано і чітко. Треба бути обережними, бо серед місцевого населення трапляються «навідники». Так одна старенька видала координати батареї, але наші розвідники відслідкували її повідомлення і підрозділ своєчасно відійшов. За весь час боїв там, на жаль, втратили двох побратимів і деякі були поранені.
Ігор Політикін – твердий і сильний духом воїн. Ще змалку йому снилася війна, і він ріс нетерпимим до несправедливості, захищав скривджених. А побував у десятиденній відпустці вперше від перебування в зоні бойових дій з березня цього року. Хотілося ж додому з першого дня… І в той час, коли побачив рідних, радів, як в дитинстві, відходив від тих шалених, страшних звуків артилерії, дощів і холодів, обсмалених вогнем краєвидів, не зрозумілої розумом тупої впертості і жорстокості рашистів, втрати друзів…
Не передати словами й ту атмосферу любові, тепла, радості із сльозами на очах у матері, дітей- всієї родини! На зустріч із довгожданним солдатом прийшла сестра Вікторія, приїхали сестра Тетяна, найстарший син Олег із нареченою з Одеси. Разом із ними й молодшими донечками Діаною та Софійкою гарно перепочили на материнському хуторі, що біля Великих Кусковець. Навідалися до фігури Хреста, який стоїть неподалік і є оберегом для навколишніх сіл, помолилися за Господню опіку для всіх захисників України.
Відпустка минула швидко. Але наповнила теплом і світлом душу й серце воїна, особливо у спілкуванні із дорогими дітьми, яких він дуже любить. Та й всю дружню рідню, за якою скучає, часто згадує в моменти перепочинку на позиціях. Але на запитання, чого найбільше не вистачає там, на фронті, отримали несподівану відповідь: «Смерті путіна…». Справді, всі матері, дружини, діти моляться, щоб вищі сили звільнили світ від тієї людиноненависницької істоти… І покарали той його сліпий рабський народ!
У ці традиційно святкові різдвяно-новорічні дні українці моляться за здоров’я і життя синів-захисників. Богдана Василівна також просить Господа у молитвах, щоб сотворив чудо – приніс перемогу нашій армії і мир для країни: «Щоб я прокинулася і почула, що війна закінчилася, і мій син повернувся додому! Не покидай нас, Господи, бережи наших захисників!».
Ми також посилаємо вітання всім воїнам у дні світлого Різдва Христового, бажаємо сили й наснаги – батькам, чоловікам, синам, патріотам і господарям, надійним і відважним, які, як скеля, стоять за свою землю, за майбутнє своїх дітей. Слава вам, наші герої та героїні! Слава Україні!
Марія РОМАНЧУК
