Реальна історія реальної людини, але з відомих причин не озвучую деталей.
Пасажирка на вигляд років 50+ підійшла на автовокзалі до водія автобуса і запитала: «Квиток купувати в касі, чи повезете за гроші?» Водій чемно порадив придбати квиток у касі.
Нас в автобусі їхало четверо.
Одна з жінок, та, котра запитувала про квиток, сидячи позаду мене, чомусь раптом почала розмову.
Слово за словом, і я зрозуміла, що людина просто хоче виговоритися.
Як виявилося, це дружина військовослужбовця Збройних Сил України і мама правоохоронця, котрий у перші дні повномасштабного вторгнення виконував завдання на Київщині. Невістку з внуком вона на деякий час забрала до себе (проживає у Кременецькому районі), але згодом вони виїхали.
Наприкінці березня до лав ЗСУ мобілізували чоловіка. З того часу вони не бачились.
— Ми живемо віддалено, — каже співрозмовниця. — Я в будинку залишилася сама. Моторошно. Страшно. Принесла до хати і біля ліжка положила вила, а біля дверей — арматуру. Молитвою рятувалася від переживань, підсвідомо готувала себе, що ми з чоловіком уже ніколи не побачимось. Знаю, що так не можна, та ми з ним математики, у нашому мисленні немає романтики і сюсюкань: все точно, чітко, без зайвих емоцій. Обидвоє усвідомлювали, що війна так швидко, як більшість вважала, не закінчиться. Проте я думала, що на початок навчального року він повернеться у школу. Та де там. Уже знайшли заміну. Чоловік каже, що краще воюватиму я, аніж юні хлопчиська, котрим би жити і розвивати країну, дітей ростити, а вони гинуть на страшній і жорстокій війні від рук нелюдів.
І знаєте, що найбільш обідно? Що війна не змінила нас. Вона просто оголила наші душі: зараз чітко видно, хто є хто. Чимало пристосуванців, ухилянтів, хитрунів і шахраїв. Але поряд з цим — багато милосердя, співчуття, підтримки. Хоча в тих, хто віддав на цю війну найдорожчих, почуття справедливості особливо загострене. Ми реагуємо на будь-які негативні і позитивні дрібниці чи важливі речі по-особливому прискіпливо, звертаючи увагу на будь-які деталі. Ніби і хочеться виговоритися, але не кожному. Ніби й хочеться уваги, але не від лицемірів. Ніби й хочеться, щоб хтось запитав, як справи, але не хочеться, щоб лізли в душу…
Нещодавно в одному із сіл нашої громади ховали загиблого героя. З якогось тернопільського видання приїхала журналістка. Її мало не відправили за рускім корабльом, бо так нахабно лізла зі своїм фотоапаратом і допитами, що це ще більше ятрило душу. Відчувалося, що ця подія для неї звичне явище, робота, а для когось горе і невиліковна рана на все життя…
Чому мовчимо про те, як медики «футболять» військових? Може я скажу узагальнено, можливо й емоційно, та це правда, яку воліємо замовчувати, бо «не на часі, потім розберемося з ними». А потім буде ще більше, і не факт, що хтось понесе відповідальність за непрофесійність чи банальну байдужість. На жаль, лікарів війна не змінила, а більша кількість пацієнтів зробила їх ще більше байдужими. За ким є кому постояти і слово замовити, той отримає все необхідне. А решта вирішує свої проблеми самотужки. Нерідко опускаючи руки і не борячись за своє здоров’я і навіть життя… Скільки хлопців підірвали і без того слабке здоров’я, потребують відпочинку, але ні командування, ні медики не зважають на їхній фізичний і психологічний стан. Я розумію, що війна, що нема ким замінити на фронті, що потрібні вмотивовані бійці. Але ж вони не сталеві. А як родині впоратися з емоціями? Чи допоможе підтримка психолога, котрий виконує свою роботу ніби й професійно, але в нього ж не один пацієнт? А що відбувається із мобілізацією у військкоматах?.. Теж своя схема, яку змінити вже неможливо…
Моя співрозмовниця не намагалася зациклюватись лише на болісних спогадах чи неприємних для неї історіях. Каже, що просить Бога дати їй силу не злитись на ближніх. Молитва рятує цю сильну, вочевидь, і вольову жінку. Із вдячністю пригадала, як учні допомогли їй засадити город. Проте каже, що якби знала, що збиратиме врожай сама, то не садила б, бо здоров’я не дозволяє. Надзвичайно раділа, що випала нагода разом із чоловіком піти до церкви у Тернополі й прийняти святе причастя. Їхня зустріч насправді була випадковою.
Жінка приїхала в Тернопіль до сина на день народження. Подзвонив чоловік, поспілкувалися, як зазвичай, аж раптом на прощання він сказав: «до скорої зустрічі!».
— Я не надала цій фразі пророчого значення, бо не сподівалася на таку швидку зустріч, — каже дружина захисника. — Додому його не відпускали, він приїхав лише на похорон побратима. А я напередодні ще вагалася: їхати чи ні до сина, бо мені з добиранням не дуже зручно. Але все-таки поїхала. І, дякувати Богові, на мене за сім довгих місяців чекали декілька годин зустрічі з рідною людиною. Ми коли їхали містом у маршрутці, то з нас обидвох навіть не взяли гроші за проїзд. Для мене це несподівано і надзвичайно приємно. Такі дрібниці насправді багато коштують для нас. Я вдячна Господу за всіх, хто дарує тепло й увагу. І молюся за наших захисників і захисниць, щоб живими і здоровими поверталися до своїх рідних з перемогою. Бо нам сьогодні уже не тільки мир потрібен, а Перемога!
Маршрут автобуса був транзитним через Ланівці. Я вийшла раніше. Ми навіть не познайомились із землячкою. Але це було не так важливо. З цього приводу влучно сказав Блаженніший Святослав Шевчук: «Кожний з нас потребує бути вислуханим; ми потребуємо «вентиляції» наших відчуттів та почуттів. Яка це велика сила, коли хтось просто сяде біля тебе і послухає тебе, але з любові…»
Наталя ГАМЕРА
