icon clock20.06.2023
icon eye5472
ПОДІЇ

За 24-річним Героєм все село плаче: був у відпустці, купив футбольну форму, але так і не одягнув її, назавжди повернувшись додому на щиті

  «Така світла дитина, ніколи нікого не обідив, ніколи ні на що не жалівся, — плаче згорьована мати. — Ми з батьком тішилися, що помочі дочекалися: Саша ще з дитинства до роботи брався. З батьком на комбайні працював, і з кіньми вмів поводитися. Був дуже добрим, слухняним. Що я можу сказати про свою дитину? Для мене це найкращий син. Та й ніхто, думаю, про нього не скаже слова поганого. За ним все село плаче. І побратими…»

  У 2019 році хлопця урочисто проводили до армії. Відслужив. Повернувся. Працював.

  На другий день великої війни, 25 лютого 2022 року, Саша пішов захищати Україну. Рік прослужив у гарячих точках. Виконавчий, сміливий, ніколи не скаржився, мамі писав: «В мене все добре». Навіть коли з-під землі, що присипала від вибуху, його витягнув земляк Вадим Кухарчук, Сашко сказав мамі: «Все нормально».

  У роботящій сім’ї Гуцалів — Галини Василівни та Івана Григоровича Сашко був наймолодшим. Його любили, бо то була «золота дитина».

  «Галина Василівна працювала в нашій школі, — ділиться спогадами вчителька початкових класів Оксана Шамрай. — Маленького Сашка приводив до школи дідусь і чекав його, щоб забрати, бо жили далеченько. Це був мовчазний, сором’язливий хлопчик, але наполегливий і виконавчий. Не змінився, коли закінчив школу. Але як приїхав нещодавно у відпустку, я зауважила, що життєве кредо мого учня хоч і залишилося непорушним: «Мовчання — золото», проте я побачила Воїна. Наче той самий наш сором’язливий Сашуня, але в очах — сила мужчини…»

  Оксана Шамрай присвятила вірш молодому воїну, своєму учневі, герою, який поклав життя за Україну, Олександрові Гуцалу🇺🇦

І знову біль…Знов серце завмирає,

Бо рідні очі в чорній стрічці бачу.

Душа тремтить…Не вірю… Не сприймаю…

Та розумом усе читаю…Плачу.

Не плачу, а кричу, криком ридаю,

Бо що іще у цю хвилину вдію?

Нестерпний біль всю душу розриває…

Перед очима із життя події…

Малий русявенький хлопчина

Сором’язливий, скромний, тихий,

За ручку я взяла тебе, дитино,

І ми з тобою йшли крізь радість і крізь лихо.

Усе виконував, усе робив, старався,

“Мовчання – золото” – твоє життєве кредо,

Щораз бути сильнішим намагався,

Зростав, мужнів, міцнішав – все як треба.

А коли в школі трапилася прикрість –

Ти травмував голівоньку, Сашуню,

Як ти терпів, і слізки не лилися,

Все мовчки зносив стриманно і мужньо.

Був працьовитим, був в сім’ї опора,

Служив у армії, щасливо повернувся.

Та чорний день приніс війну і горе,

Для нас тоді мов світ перевернувся…

Грудьми тримали і тримають Україну

Найкращі її діти, доньки і сини.

Люди щодня в молитві на колінах…

Та Ангели все ж забирають їх крильми.

Сповнені сил, відважні і безстрашні,

Летять у небо душі молоді.

Тепер ви воїни Небесні наші,

 Ви – України Покровителі Святі.

Ви – Миротворці, ви – Сини Господні,

Ця істина незмінна на землі.

Лиш для батьків пекельний день сьогодні,

Кроваву рану не загоїть їм повік…

Як жити мамі із розбитим серцем?

Як батькові терпіти страшну муку?

Не обійме, не посміхнеться, не пригорне,

Не скаже: “Мамо…Тату…”, не візьме за руку…

І дві сестри лишились сиротами…

Немає брата і нема захисника.

Пишалися, раділи і гордились,

Бо поруч була братова рука.

Нема життя… Нема світанку… Нема сонця…

Нема кохання… Діточок нема…

І не заглянуть до бабусі у віконце…

Забрали виродки!.. Забрала все війна!..

Врятуй нас, Господи… Прости провини наші…

Помилуй Україну й сохрани…

Хай зрадуються душі чисті, ясні,

Хай звеселяться Янголи – сини.

Що недарма вони життя поклали,

Що кров святая ллється недарма…

Ми молимось, ми вірим, ми чекаєм…

Почуй нас, Господи!.. Прийми наші слова…

  Усі сім’ї, в яких є захисники, втратили спокій і сон з тих пір, як їхні рідні на війні. Пані Галина також постійно переживала, чекала звістки від сина. Розповідає, що в березні, коли в Сашка був день народження, він уперше за рік служби приїхав додому у відпустку. Ходив до школи, зустрічався з друзями, мріяв ще зіграти у футбол. Хотів замовити футбольну форму.

  Минулого понеділка підрозділ, де Сашко був наймолодшим, потрапив під обстріл. Хлопця присипало землею. Мамі нічого не сказав, щоб не хвилювалася, але побратими розповіли, що її сина виніс на руках земляк Вадим Кухарчук. Сам отримав поранення, потрапив згодом у госпіталь, а молодого воїна тоді не залишив.

  З Сашком разом служив брат Вадима, Андрій Кухарчук. Вважав його своїм сином, був як батько. Сашко загинув на його очах.

  «В четвер минулий я ходила до церкви, — пригадує Галина Василівна. — Священник правив службу за воїнів, за Україну. Ввечері Саша подзвонив до батька. Хотів говорити по відеозв’язку. Він нас бачив, а ми його ні, бо було темно. Набирав і до старшої сестри Марійки, і до середульшої Ані. Казав, що як буде можливість, то подзвонить нам опівночі або навіть в третій ночі. Ми з батьком не спали. Ніби й заплющили очі, але сон не брав. Наступного дня я бачила, що Саша був в інтернеті, але не дзвонив. Я подумала, що нема можливості, бо казав, що йдуть у наступ. В суботу вже зв’язку не було. Душа не на місці, ніяка робота не брала. Було погане передчуття. Андрій Кухарчук дзвонив того дня своїй дружині і сказав, що з ним все добре. Вона питала про мого Сашу, але відповіді Андрій уникнув. Я знаю, як йому було важко. Розумію, що загибель мого сина сприймає як особисту втрату. Це була гарна дитина. Він нікого не підводив, на нього можна було покластися, бо виконував усе, що потрібно було воїнам.»

  Шістдесятирічна пані Галина плаче від горя, а ще хвилюється за чоловіка — як переживе таку гірку втрату 69-річний батько, для якого син був великою надією та опорою. У сім’ї старша дитина має інвалідність, а наймолодшого везуть додому… Щоб провести назавжди до Небесного легіону.

  Уродженець села Великі Кусківці Олександр Гуцало — водій 3 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти загинув 17 червня 2023 року, захищаючи свободу і незалежність України поблизу населеного пункту Левадне Запорізької області під час артилерійського обстрілу.

  Сьогодні рідне село зустрічає свого земляка. Тяжка втрата. Ріки сліз. Боляче. Бо хіба для загибелі мама народжує дитину?!. Ця жінка може гордитися сином Героєм, але більше ніколи він її не обійме і не скаже: «Все добре, мамо. Не хвилюйся…»

  Щирі співчуття батькам і сестрам нашого захисника. Хай Господь прийме Героя до Небесного воїнства, а рідним дасть силу далі жити.

Наталя ГАМЕРА