«Він був дуже привітний, добрий, веселий та усміхнений. Коли його бачила, завжди від нього відчувався позитив та щирість. Війна, насправді, забирає найкращих, найсміливіших та найвідважніших хлопців. Люди у нашому селі дуже шоковані. У день, коли стало відомо, що Віталіка більше немає, плакали усі. Дуже близько до серця прийняли таку втрату. Хоча й осінь, але село ніби завмерло, стало тихим, безмовним, усі у глибокій печалі та скорботі», — каже уродженка села Маневе Таня Клюк.
Ще в липні Віталія Данілова проводжали на війну, нещодавно дружина Олена і сестра Світлана оголосили збір коштів на придбання автомобіля для підрозділу, де служив Віталій. Чоловік не з тих, хто безпричинно жаліється, нарікає, звинувачує. Але в розмові з рідними доброго слова про своїх командирів жодного разу не промовив. Тому просив, щоб авто придбали не на військову частину, а щоб він особисто чи його побратими ним користувалися. Зранку 28 вересня Світлана телефонувала до волонтера Валерія Собчука, говорила, що хлопці в такому пеклі, що вже прощалися. Ледве вирвалися… Просила якнайшвидше посприяти з придбанням автівки, що могла б рятувати їх у критичних ситуаціях.
А по обіді Лановеччину, наче раптовою грозовою хмарою накрило: з передової прийшла сумна звістка про загибель земляка. Побратими кажуть, що підірвалися на міні Віталій і ще один боєць.
Віталій Анатолійович Данілов 29 грудня 1988 р. народився у селі Маневе. Одружився, пішов у зяті в сусідню Передмірку. У подружжя народилися доньки-близнята Аліна та Уляна. Дівчатка зараз навчаються у 5 класі. Сім’я живе у Тернополі. Але на службу в ЗСУ Віталія мобілізували з Лановецького військкомату. Рідні і друзі бажали Господньої опіки Віталію. Він посміхався і запевняв, що все буде добре. Досвіду армійського гарту не мав, але від мобілізації не ховався, виклики долі сприймав, як належне.
Був життєрадісним, не конфліктним, надзвичайно виконавчим і цінував солдатську дружбу — так про Віталія згадують побратими. Вірним і закоханим, турботливим і відповідальним був у сім’ї. Обожнював своїх маленьких красунь, був другом і порадником для племінниці, хорошим братом і сином. Родина в невимовній скорботі. У скорботі й Україна, бо втрачає цвіт і гордість нації.
Віталій служив водієм міномету мінометної бригади військової частини А2777. Повертаючись на позиції із бойового завдання Віталій і ще один воїн підірвалися на міні. Це сталося 27 вересня на Донеччині. Про загибель В.Данілова рідним повідомили наступного дня.
Загиблого Героя ховатимуть у рідному селі. Ще не висохли сльози у Борсуківської громади після похорону Андрія Лукащука, як знову страшна правда з фронту. Реалії війни, від яких немає ні лікування, ні медикаментів. Біль і горе залишаються впродовж життя хронічними.
Уже ніколи не обійме тато своїх донечок, не приголубить дружину, не ступить на батьківський поріг, де його завжди чекали батько і мати.
Щирі співчуття рідним Віталія. Нехай Господь допомагає жити із непоправною втратою. Дякуємо Герою за жертовність і любов до України. Схиляємо голови в скорботі і молимось за спокій його душі у воїнстві небесному.
Наталя ГАМЕРА
