Якби у мене було єдине завдання та можливість тільки фотографувати і знімати відео, то це були б бомбезні кадри унікальних хвилин зустрічі земляків неподалік лінії фронту. Але це не туристичні поїздки, далеко не романтичні рандеву, тому волонтерам іноді й не до фоток і відео. Виїжджаємо завжди на ніч, щоб зранку (якщо все добре в дорозі) бути на Донеччині чи Запоріжжі. Далі маємо світловий день на всі побачення. Бувало, що зустрічалися за один рейс із 27-ма земляками в різних місцях визначеного маршруту. Як коли, але ніколи не було менше 15-ти.
Нагадаю, цього разу побачились із 12 хлопцями з Лановеччини на Запоріжжі, з чотирма на Дніпропетровщині і ще вісьмом через місцеву волонтерку Наталію передали іменні посилки та смаколики з общаку.
Час від часу у Таврійському чулися звуки роботи ворожої та нашої артилерії, але це було наче звично і ніби далеко, тож ніхто навіть не зважав на них. Єдине, то іноді поглядали в небо, чи не залетіла випадково яка пташка смерті…
Був такий двіж, ну реально — як на базарі. Володя Басок з Сашком Бураком і Бодько Полоз виставляли іменні посилки, перевантажували об’ємні передачі з буса, вділяли і носили смаколики з общаку хлопцям у машини. Саша Цимерман дбав про вивантаження/завантаження машин на лафету до свого буса. Валєра Собчук слідкував, щоб усі замовлені штуки хлопці отримали. Машинки військових під’їжджали, від’їжджали, прапори підписувались, цукерки і смаколики, ті, що були в невеликій кількості, роздавалися, трофеї збиралися, всі трохи фотографувалися, жартували, обіймалися, журилися, ділилися пережитим. Дехто мовчки ковтав клубок у горлі і непомітно витирав непрохану сльозу…
Це якщо одним абзацом про метушню лише на одній локації…
Сьогодні такий час, що просто для підняття бойового духу на фронт не поїдеш. Насправді це необхідно, проте як би важливо не було підтримувати хлопців та дівчат морально, передавати тепло дому, турботу та вболівання активного тилу, але це дороге задоволення. Фронту потрібна техніка, дрони, тактична оптика, генератори, електростанції, газові балони, спорядження відповідно до роду військ, а йде зима — то буржуйки, теплі речі, матеріали для укріплення бліндажів тощо. Тож ми готуємо рейс лише тоді, коли є потреба перегнати машинку військовим. Цього разу їх було дві на фронт і дві забрали на ремонт.
Тут розвантажили авто Віктору Ратушку, а на ремонт забрали в Сергія Іванова. Ще одну автівку артилеристів трохи зачепило ворожим снарядом, вибило вікна. То хлопці скотчем якось обклеїли. Валєра купив їм полікарбонат. Все ж краще. Їздить, та й добре. Бо інша потребує «хірургічного» втручання автомеханіків, тому й поїхала в Ланівці.
Наш юний колега Андрійко Шпирук передав малюнок особисто для Сергія. Здоровечий дядько, «грозний» артилерист, а тішився увагою, наче дитина. Щиро дякував і передавав вітання Андрійкові та всім дітям-волонтерам.
Радіостанції отримав Роман Войцещук з Ванжулова. Відкриваючи збір коштів на рації, я вперше цього хлопця побачила тут, далеко від Лановеччини. Ланівчанин, морпіх Володя Кучерук якось зауважив, що ми на сході частіше зустрічаємось, ніж вдома. А з більшістю ми тут і знайомимось уперше. Усі замовлення, як правило, відбуваються по телефону. Якщо є можливість зустрітися і передати річ особисто, то користуємось цим. Звісно, якщо військовий не просить надіслати поштою.
От поштою холодильник явно не хотіли передавати Василю Вишневському. Для цього хлопця надзвичайно важливою є зустріч зі своїми посеред війни. Василю привезли й інші потрібні речі, а ще, як і всім, гостинці від господинь. Кажу: «Василю, ще огірочки зараз дамо». «Ні, огірків не тре». «А якщо квашені?». «О, квашені візьму».
Дівчата, розійшлись ваші зеленобокі хрустики на ура. Зрештою, як і все, приготовлене з любов’ю.
Домашні смаколики і турботу дбайливих господинь отримали Володя Барва з Борсуків, Олексій Чернух з Борщівки, Михайло Христюк з Грибови. Олексій забрав посилку Олександру Грещуку (з Борсуків). А від Олега Мулярчука (він з Нападівки) приїжджали побратими за передачею від земляків. Цього разу Володя чекав волонтерів. Він скромний, тож, як переконливо запевняє, йому нічого не треба. Але очі ж не брешуть: був радий зустрічі. Навіть передав вітання своїй дружині — відомій волонтерці, невтомній бджілочці Богданці. Для неї захисники всі свої, всім рада допомогти і викладається на повну у своїй безкорисливій праці.
Віктору Шевчуку (хлопець з Якимовець) привезли рації. Разом з ним служить Ігор Гончарук з Бережанки, але він не зміг тоді приїхати. Віктор також саме повернувся з бойових. Втомлений, виснажений, схвильований втратами побратимів. Привіз для музею трофей і подарував власну підвіску. У нас, на жаль, не було тоді подарунків воїнам від маленьких волонтерів. Валєра Собчук без вагань віддав свій.
В такі моменти клубок до горла підступає. Намагаєшся не зроситися, аби ще більше не ранити ранимих. Тому — очі до неба з благанням до Всевишнього підтримувати наших захисників, включаєш посмішку і продовжуєш свою справу. Справжні емоції будуть потім. Там, де ніби тихо, де звичний рух на ринку, де музика в кафешці, де срачі в інтернеті, де злодії в кабінеті, де озлоблені на всіх і на все. Не хочу витрачати час на пусте… Краще допомагати хлопцям і дівчатам, які захищають Україну, і бути поруч з однодумцями.
«Ми помагаємо, бо нам прилітає. Мусимо!», — так сказала волонтерка у Покровському. Про те, хто допоміг лановецьким волонтерам у прифронтовому місті завантажити бездиханний течик на лафету, кому передали подарований пікап і яку жахливу новину почули — читайте у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
