Запоріжжя зустрічало нас сонцем і сильним вітром. Заздалегідь обдзвонили всіх, з ким планували побачення.
Максим Саєнко на той час лише декілька днів, як з побратимами заїхав та облаштовували собі житло в одному із сіл. Хата трапилась без опалення, тому буржуйка хлопцям згодилася.
Розуміючи неминучість участі у захисті країни кожного патріота, Максим свідомо пішов до війська. Він не мав досвіду військового гарту, не знав навіть азів військової служби. Місяць проходив навчання в Британії, далі був запорізький напрямок, донедавна – Донеччина. Максим – стрілець-снайпер. Хай навіть на деякий час, але ми наче вирвали хлопців з воєнних буднів. Трохи вділили смачного добра від дбайливих земляків.
Познайомились того дня і з молодими відчайдухами з роти ударних безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення. Краснолучанин Владислав Рибалкін з початку великої війни пішов захищати свою країну. З того часу і до нині у війську.
– Вітання Лановеччині! Дякуємо всім і кожному, хто нас підтримує і допомагає. Приємно відчувати турботу від дівчат, які готують смаколики, дітям волонтерам особливий респект і за малюнки також! Дякуємо і вам за таку шалену діяльність. Ви потрібні!
На цю ж локацію під’їхали побратими нашого Олега Мулярчука. Забрали передачі, охоче залишили автографи на прапорі, також подарували в музей свої шеврони. Трохи поспілкувалися з нами і поспішили у земне пекло, до своїх.
А ми рушили назустріч новим приємним митям незабутніх побачень. Якусь частинку дороги і на деяких інших локаціях з нами був Юра Мосейко. Певно, пильнував, аби не віддали комусь іншому ту легендарну буржуйку для їхньої бані на колесах. Жарт, звісно, але приємно, що волонтери тут бажані. І коли наш земляк у той час на бойових позиціях, то за посилками приїжджають його побратими. А передачі бувають не лише з продуктами. Хоч і від домашніх мало хто відмовляється.
Не вперше помічаю: з ким хоч раз зустрічалися у прифронтових місцях, то вони вже самі телефонують з проханням зустрітися. І це приємно, бо коли везеш декілька машин на фронт і забираєш потім з фронту додому на ремонт, то попутно можна зустріти багатьох наших по всій лінії фронту. І якщо такі побачення важливі захисникам і захисницям – значить, наша місія і діяльність у такому форматі – також.
«Ви частинка дому, до якого я невідомо коли приїду, і чи взагалі повернуся живим звідси…». «Я навіть одяг старався попрати, щоб до вашого приїзду виглядати чистеньким, а не як дідько після того болота бліндажного і мазути гарматної…». «Від вас свободою пахне…». «Я так переживав, коли ви подзвонили: думав, як зустрінемось, про що будемо говорити, я ж вас не знаю, не знав, що сказати…». «Ви як ніби надія, що ми не самі тут, ще ви такі дурні ганяєте з тими залізяками і різним причандаллям для нас…». «Мені нічого не треба, я хоч ЛЮДЕЙ побачу…». «У нас нема машини, але ми дуже хочемо, щоб ви до нас сюди заїхали. Ви і так завжди ризикуєте…». “Давно я так не сміявся. З вами відчув, що я ще живий…”. “Ой, певно не обнімайте, я замащений: мазута, порох, піт… – Та я теж не щойно з салону краси…”
Може не зовсім дослівно подала, але автори явно впізнають свої фрази…
Чому в день зустрічі військових з волонтерами не літали ворожі дрони, про смак солдатської кави і побажання воїна, що, окрім традиційних шевронів, подарували нам до музею — про це та інше дізнаєтесь з наступного сюжету.
Наталя ГАМЕРА
