icon clock31.01.2024
icon eye1041
Волонтерство

Лановеччина волонтерська. Сюжет третій: як би прикро це не звучало, але військові кажуть, що якщо доля загинути молодим, то треба ще мати везіння, аби твоє тіло привезли додому

  Того дня пронизливий вітер на сході пробирав до кісток. Після зустрічі з нашими захисницями – командиром взводу забезпечення Дариною Бочин та медикинею Оленою Погорілець не залишала думка, що я в тилу роблю надто мало для Перемоги. Дарині було 19, як вона потрапила в бойовий батальйон, а Олена залишила роботу в Італії, повернулася в Україну, щоб бути корисною на фронті. Ще й пішки з кордону добиралася, бо не було транспорту. З березня 2022-го і до нині знаходиться в пекельній Авдіївці, рятуючи поранених. Хіба зрівняється героїзм цих та багатьох інших дівчат, котрі захищають Україну на фронті, з тим, що роблять волонтери?! Ні! А ті, хто далекий від справжньої волонтерської діяльності, – і наш неспокій не зрозуміють ніколи. Але то таке. У кожного свій шлях у житті.

  Маршрут наших екіпажів рухався у напрямку Костянтинівки. Сумні краєвиди довкола, траса з перешкодами. Дорогою мали ще зустрічі з Артуром Батуринським, бо ж не проїдеш повз, коли земляк знаходиться неподалік і йому є посилка від волонтерів чи рідні.

  У прифронтовій Костянтинівці чимало знищених будівель, жителів поменшало, руйнацій побільшало. З кожною поїздкою бачимо різницю. Руський мір – це дно і спустошення. Однак від москальського язика місцеві не поспішають відмовлятися. Тут, посеред жахливих реалій і щосекундної можливості ворожих прильотів, чуєш знайому говірку, зустрічаєш знайомі обличчя – Володя Паламарчук, Дмитро Максимчук, Віктор Мельничук, Віталій Кузьмич. Ніхто не приховує радості від дружніх обіймів. Заради таких коротких моментів забуття від воєнних буднів і приїжджають на зустріч з нами земляки.

  Завжди хочеться затриматись зі своїми на довше, але час на місці не стоїть. Ми рушили вантажити бездиханне баггі на лафету. Хлопці з ремроти, де служить наш Віталій Кузьмич, і не такі агрегати військовим повертали до життя, проте цей «жучок», що є незамінним у важкопрохідних місцях для евакуації поранених і загиблих, потребував серйознішого «оперативного» втручання. Побратими Віталія радо прийняли гостинці від наших щедрих господинь, залишили свої автографи на прапорі та поділилися шевронами до майбутнього музею.

  У Дружківці розвантажили гору потрібних речей у підрозділ, де служить Анатолій Довгалюк, зустрілися з Віктором Прокоп’юком, Миколою Дацюком, Валерієм Гаврилюком.

  Мій родич Андрій Стахів уперше з часу мобілізації знайшов можливість і час для зустрічі. Хочу вірити і вірю, що ця зустріч не стала останньою. Але з грудня 2023-го Андрій вважається зниклим безвісти. Це та сама 42 бригада, в якій служив ланівчанин Сергій Лисак. Знаючи ситуацію, в якій опинився Андрій та де саме було його бойове завдання, жевріє маленька надія, що живий. Може полон…

Як би прикро і жорстоко це не звучало, але кажуть самі військові, що якщо судилося загинути на війні молодим, то треба мати везіння, аби твоє тіло привезли і поховали вдома…

  Наш волонтерський гурт бачився того дня на дорозі війни і з Сергієм Лисаком. Якби ж знаття, що востаннє… Він був стривожений, поспішав назад у жорстоку воєнну реальність. Але від домашніх гостинців не відмовився, і, як зазвичай, залишив автограф на прапорі. З особливим трепетом вдихнув аромат домашнього хліба з печі. А тризуб на ньому поцілував. Олеся Стогній, дякуємо тобі і твоїм помічницям: ваш хліб з тризубом у горнилі війни не вперше змушує військових розчулитися…

  Отак їдеш у невідомість, бачиш знайомі, нерідко й незнайомі обличчя, і не знаєш, чи не остання це зустріч. Бо ризикують і бійці, і волонтери. Війна не розділяє жертв, а ворогу треба їх побільше…

 Уже вечоріло, як зустрілися з Петром Бондарцем, Богданом Пенцалюком, Андрієм Дембовським, Андрієм Фурманюком, Олегом Криничним. Передали посилки іншим землякам.

  Ще залишалося багато справ, тож ми заночували у неспокійному Слов’янську. А з досвітку – нові зустрічі, інший маршрут, інші завдання.

  Згоріла військова техніка, автобус та автомобілі цивільних обабіч дороги, розбомблений міст, знищені житлові будівлі… Ми їхали мовчки через місто, яке що день, то стає привидом. Як зустрічали волонтерів на блок постах, як проїхали Київ у комендантську годину – про це та інше в наступному сюжеті.

Наталя ГАМЕРА