Візит на фронт – це не поїздка на сафарі за екзотичними враженнями, не екскурсійна прогулянка. Але якщо все навколо сприймати у темних тонах, то енергетичний ресурс швидко вичерпається. Тому мої історії носять дещо реалістично-оптимістичний характер, хоч і нелегко даються, зважаючи на те, що знаю багато невтішної правди.
Отож. Костянтинівка. Останній день 2023-го. Друга доба нашого круїзу. Їдемо в обумовлене місце, де мали зустрітися усім волонтерським складом.
Очам своїм не вірю: стоїть бус, поруч ще один, а між ними – відерка. Відерка зі славнозвісним олів’є, через якого соцмережі прорвало на коментарі гнівного характеру, образи, фотожаби… Я не беруся висловлювати свою думку стосовно такої акції, бо навіть така робота все ж краще, аніж плескати язиком і розводити «срачі» у соцмережах, переховуватись чи пиячити, влаштовувати гуляння із захмарним бюджетом…
Маю двояке відчуття і сприйняття такої турботи. Ми з Олександром Матевощуком підійшли до хлопців, що чатували біля тих відерок. Юрій Тира – ініціатор та організатор приготування салату розповів, що волонтерить з початку війни, а точніше – з червня 2014 року. Разом з дочкою та іншими друзями допомагають армії насамперед технікою та технічними засобами. Кияни, маючи знайомих чи не в усіх сферах підприємництва, без особливих труднощів знаходять ресурси і купують все необхідне військовим.
Що стосується рекордів у приготуванні так званого традиційного новорічного салату, то інгредієнти, за словами пана Юрія, кришили також рідні військовослужбовців, загиблих і полонених. Ми були свідками, як помічник капелана просив залишити відерко для побратимів. Але йому порадили забрати його вже, бо пізніше може не застати. Військовий духівник сказав, що волонтери роблять добру справу, навіть попри загальний осуд і неоднозначне ставлення до цієї роботи, в якій замішані депутати і вищі чиновники влади. Я бачила, що інгредієнти олів’є викладені шарами, а майонез пан Юрій видавав окремо.
Цьогоріч, за інформацією Юрія Тири, 36 машин з продукцією до новорічного столу виїхало по всій лінії фронту в різні області, частина автівок залишиться в підрозділах на службі. Дізнавшись, що ми також тут з волонтерською місією, подарував нам до музею шеврон і картку з підписом Валерія Залужного.
Поки ми перебували на цій локації, відерка з салатом потроху розбирали…
А неподалік нашу увагу привернула інсталяція на тему боротьби нації з ворогом зовнішнім та помилками природи в середині країни. Місце, де майорять прапорці з іменами загиблих солдат, де зібране екіпірування поранених і загиблих героїв та великими літерами викладено слово «стадіон», наче своєрідний меморіал. «Хлопцям потрібна підтримка! Не потрібні стадіони та бруківка», – таким був головний меседж волонтера, який встановив цю «ялинку пам’яті».
Тут ми зустрілися із відомим журналістом, військовим кореспондентом Андрієм Цаплієнком. Разом з оператором вони саме повернулися з Часового Яру, де знімали репортаж з бойових позицій. А мене запитав, чому без захисту на фронті. «Є, – кажу, – в сумці лежить. Одягаю бронежилет лише в окремих випадках»…
Поки чекали Олександра Бурака та Михайла Березюка, які помчали на зустріч із військовими з 80-ки, згадали про шашлик, яким пригощав Віталік Данилюк. Була далеко пообідня пора, але через щільний графік побачень не було часу думати про їжу. Оскільки не знали, чи вечерятимемо сьогодні, де і коли, тож топтали м’яско з лавашем за милу душу. Війна війною, як мовиться, а підкріпитися не зашкодить, коли є чим.
А далі наші екіпажі знову розділилися: три Олександри – Цимерман, Бурак і Матевощук поїхали в Слов’янськ за машинкою в підрозділ Юрія Зиска, а Богдан Полоз, Михайло Березюк, Віталій Данилюк, Олег Софіюк і я поїхали в напрямку Добропілля. Там мали залишити машинку Юрію Остапіву і зустрітися з о.Олександром Копійковським.
Яку «корову» підсунули опелю віваро, яке враження справила розбомблена Харківщина на волонтерів і як вони одягали-годували місцевих хлопчаків, як ворожі шахеди супроводжували нас в дорозі, де застав нас початок нового року – про це та інше в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
