Володимир Басок і Олександр Бурак, Роман Гончарук, Богдан Полоз і я тим часом мчали до Куп’янська. Ця сторона Харківщини вражає не менше, аніж розбита вщент російськими окупантами Донеччина і Луганщина.
Поля облогують, дерева зчесані осколками снарядів, обабіч дороги – згоріла військова техніка, автівки цивільних, рейсовий автобус…
Моторошне видовище й від розбитих житлових і промислових будівель, автозаправок.
В умовному місці нас очікували Ігор Липовенко, Іван Комаринець, Василь Ратушко та Сергій Гончарук.
Скільки разів смерті в череп дивилися, скільки втрат побратимів пережили ці хлопці – одному Богу відомо. Ніби й посміхаються, намагаються жартувати, але за привітною маскою криється неймовірне виснаження.
Втомлені морально і фізично, вони продовжують виконувати бойові завдання. І шрапнель від лановецьких волонтерів – то для ефективного лупцювання поганих руских доти, доки не стануть хорошими… Сотні кілограмів “драже” з Лановець уже полетіло на черепа окупантам. Наші майстри не припиняють виготовлення подібних боєприпасів, передаючи на різні напрямки фронту, за запитом земляків.
Приємними були обійми посеред війни з подружжям Василинюків. Таня і Павло у жовтні ще служили разом, приїхали на коротке побачення з батьком Володимиром Баском та волонтерами. Сьогодні Таня з Міланкою вже вдома, і всі разом чекають тата Павла з війни і на маленьке диво.
Тривожним був наш шлях в самий Куп’янськ і в одне з сіл в декількох кілометрах за напівзруйнованим містом. Дорогою ще зустрілися з Олександром Мисюком. Сашко – воїн з досвідом. Познайомилися з ним у 2015 році в лісах, де дислокувалася його механізована бригада. Вік і випробування додали хлопцеві ще більшої мужності, відваги, відповідальності. Відверто кажучи, завжди з трепетом зустрічаю на фронтових дорогах земляків, з ким бачилися ще з початку війни в різних місцях території бойових дій.
А на зустріч з Анатолієм Бойко їхали мовчки. Військові наказали одягнути бронежилети. Ніби й все, як на всіх дорогах – хащі вздовж траси, автобусні зупинки. Ось лише назви на них відомі. І далеко не приємними подіями чи визначними людьми, а влучаннями і руйнацією, загибеллю великої кількості жителів, запеклими боями…
Анатолій Бойко – якимівчанин. Працював багато років у місцевій амбулаторії сімейної медицини фельдшером. Щоправда, його командир лише від волонтерів дізнався, що він медик. А медиків у бойових підрозділах дефіцит.
– У нас в Ланівцях теж є журналістка, що їздить на передову, – каже Анатолій, звернувши увагу на мій бронік з написом.
– Може, Наталя Гамера? – питаю.
– Ага.
– Так це я…
Хлопці просили обладнання для бліндажів, турнікети, ноші, медикаменти. Дещо ми привезли, дещо доставили згодом поштою. Наш земляк дуже скромний, слова зайвого не витягнеш, не те, щоб прохання про допомогу. Але війна не шкодує ні скромних, ні наполегливих, бо тилова підмога потрібна завжди і всюди! І багато!
Що частіше буваю в епіцентрі воєнних дій, спілкуюся з військовими, то ще більше хочеться робити все, що в силах. Але сил та ресурсів не вистачає, щоб закривати всі потреби, натомість кінця-краю цьому кровопролиттю нема. Москвини не зупиняються, а нарощують воєнне виробництво, містечкові волонтери б’ються, як риба об лід, виконуючи хоч частину прохань військових, столична влада вдає, що бореться з корупцією, гине цвіт і надія нації, працездатні стають інвалідами внаслідок бойових дій, люди чубляться між собою від розпачу й безвиході, Європа й Америка стурбовано виділяють кошти і зброю, приймають біженців, але не поспішають реально зупиняти варварство, звірства, знищення довкілля, примусову окупацію і збройну агресію ерефівської держави та її неповносправного лідера проти України…
Додому ми поверталися через столицю. Оскільки тоді ще нам не дали у військкоматі супровідний лист в дорогу, поспішали в’їхати в Київ до початку комендантської години. Володя Басок бусом з важким автомобілем на лафеті виїхав трохи раніше. А ми догнали його в дорозі. Не зупинялися ніде, не їли і не пили навіть води, бо з собою вже не мали, а кожна зупинка коштувала зайвих декілька хвилин затримки, яких у нас не було. За вісім хвилин до опівночі влетіли в Київ. Зітхнули полегшено. Але ще годину кружляли містом, бо на блок постах військові і поліцейські вимагали волонтерські посвідчення, бо рух містом у комендантську годину заборонений. А серед нас, п’ятьох, посвідчення було лише у двох. Дякувати Богові, нам траплялися ЛЮДИ, тож ми проїхали майже без особливих перешкод. Чи не вперше за цілий день перекусили на заправці за Києвом якоюсь єрундою, що була в наявності на той час, в половині другої ночі. Іноді у волонтерів і так буває…
Наталя ГАМЕРА
